Иван Котовенко - Тринадцятий місяць - коментарі до роману

21)С. 389. Бретшнейдер - співробітник Празького управління Департаменту таємної поліції при інтер’єр-міністрові (міністрові внутрішніх справ) Австро-Угорської імперії, таємний агент); використовуючи різні легенди, під прикриттям завсідника празьких ганделиків і генделиків збирав реагування населення Праги на зовнішні і внутрішні події, зокрема, на вбивство наступника австрійського престолу Фердинанда 28.06.1914 р. у м. Сараєво.

22)С. 389. Принцип (Prinzip) Гаврило - керівник (спільно з Данилом Ілічем ) підпільної групи «Молода Боснія» («Млада Босна»), 28.06.1914 р. в Сараєво застрелив наступника австрійського престолу ерцгерцоґа Франца Фердинанда, який прибув у Сараєво для нагляду за військовими маневрами австро-угорської армії. 28 червня вважається днем Національного трауру Сербії у зв’язку з розгромом Сербії Туреччиною у битві на Косовому Полі 28.06.1389 р. Вбивство Гаврилом Принципом Франца Фердинанда стало приводом для військового нападу Австро-Угорщини та Німеччини на Сербію і початком Першої світової війни 1914-1918 рр.

23)С. 390. Гетеродокси (грецьк. - інакше думаючий, інакодумець) - представники політичної течії, які засуджують девіантні (гомосексуальні) форми інтимних стосунків і виступають проти гомосексуальних шлюбів на відміну від ортодоксів (грецьк. - правовірний, правильно думаючий), які виступають за легалізацію гомосексуальних шлюбів; в той же час ортодокси вважають конкубінат (гетеросексуальний шлюб без офіційної реєстрації), а також позашлюбні гетеросексуальні зв’язки адміністративним деліктом (правопорушенням); у своїх вибтрчих програмах ортодокси вимагають внесення змін до Цивільного кодексу (стосовно легалізації гомосексуальних шлюбів і заборони конкубіната) та Кодексу про адміністративні правопорушення (стосовно правової відповідальності за позашлюбні статеві взаємини), з чим гетеродокси категорично незгодні (Див.: Дмитро Видрін. - Сексополітологія // Навчальний посібник для політиків-початківців // Під редакцією Уїльяма Клинтона // Передмова Жака Сегела. - Київ - Вашинґтон - Париж, 2004. - С. 367; Дмитро Десятерик. - Міністерство культури підтримує піратів і рекламує пригоди австрійського гомосексуаліста. - «День» // 17.07.2009).

24)С. 390. Грушевський Михайло Сергійович (псевдонім «Михайло Заволока») - відомий український історик, археолог, літературознавець, соціолог, письменник, публіцист, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Народ. 17(29).11.1866 р. у Холмі (тепер Хелм, Польща). Батько - Сергій Федорович Грушевський, син диякона, закінчив Київську духовну семінарію, директор семінарії в Холмі, з 1869 р. - інспектор, директор народних училищ Кавказу, мати - Глафіра Опок-Опоцкевич, з священицької родини. Закінчив 1-шу Тифліську класичну гімназію (1886), історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира у Києві (1890). Голова Української Центральної Ради (УЦР) - представницького органу, який створив першу у ХХ ст. демократичну державу українського народу - Українську Народну Республіку (УНР). У зв’язку із розв’язаною більшовистською Росією проти України війною Українською Центральною Радою було прийнято 4-й Універсал від 09(22).01.1918 р., у якому, зокрема, вказувалось: «Ми, Українська Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде далі кріваву боротьбу з нашим Народом і Республікою; крім того, те саме Петроградське Правительство Народніх Комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того священною. Знов поллється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя. Ми, Українська Центральна Рада, обрана з’їздами селян, робітників і салдатів України, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо Український Народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше. Але для того, щоб ні Руське Правительство, ні яке инше не ставали Україні на перешкоді установити той бажаний мир, для того, щоб вести свій Край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України: однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та инші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, - власть у ній буде належати тільки Народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо радити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народніх Міністрів. (…) Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазним правительством, тяжко змучила наш Народ, вже знищила наш Край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець; з тим, як армія буде демобілізовуватись, приписуємо одпускати деяких; після підтвердження мирових переговорів розпустити армію зовсім. Потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб наше військо служило охороною робочого народу, а не бажанням пануючих верств». 29.04.1918 р. у зв’язку з державним переворотом гетьмана П. Скоропадського перейшов на нелегальне становище. Відмовився від пропозиції увійти до складу Української академії наук. Емігрував 1919 р., жив у Празі, потім у Відні. 31.12.1923 р. на спільному засіданні ВУАН заочно обраний академіком по кафедрі історії українського народу. Повернувся в СРСР 1924 р., заснував у Києві Науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісією ВУАН, працював над «Історією України-Руси», «Історією української літератури». Розроблявся ДПУ УСРР по справі-формуляру під кодовим прізвиськом «Старик». 12.01.1929 р. обраний дійсним членом АН СРСР. У березні 1931 р. переїхав до Москви, арештований 23.03.1931 р. і звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією «Український національний центр» (УНЦ). Після звільнення з-під арешту залишився у Москві, продовжив роботу над «Історією України-Руси». Помер 25.11.1934 р. у Кисловодську після операції від зараження крові, похований у Києві на Байковому кладовищі. У будинку Беретті за адресою вул. Володимирська, 35, де в 1927-1931 рр. працював Михайло Грушевський, тепер розміщується бюро перепусток і приймальня Служби безпеки України. Указом Президента України від 28.11.2011 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого Y ст. (посмертно).