Улас Самчук - Темнота

Слідчий сидів за широким столом розлого, певно, яскраве світло згори відблискувало на його чорних, наолієних кучерях. Вік дивився у якісь папери. Згодом Іван пізнав, що це була його «відповідь».

Деякий час Іван непорушно стояв. Рокита навіть на нього не глянув. І лише згодом, між іншим, кивнув головою сідати. Іван присів.

— Мороз! — нараз різко і рішуче, ніби його злякано, викрикнув Рокита.

— Я! — відповів Іван.

— Ти випадково не хочеш до убиральні? — Іван мовчить. Рокита хвилинку чекає і каже далі: — Коли хочеш — маєш ось папір! — і різко шпурляє папером йому в обличчя. — Це ти можеш жартувати із своєю бабцею! Зрозумів? — зловісно, крізь зціплені зуби, шипів Рокита. — Вся ця дурна твоя писанина дорого тобі обійдеться! — і він розмахнувся і з усієї сили вдарив Івана по лиці. Іван відсахнувся, сіпнувся вперед, швидко отямився, зблід, мов крейда, і занімів.

У цей час відчинилися двері і швидко ввійшов другий слідчий — Клімов.

— Ей, ей, Рокито! Що ти робиш? Кого ти б'єш?

— Бандита! — кричить Рокита.

— Ах, Рокито! Який же він бандит? Це ж людина. І людина високої моралі. Ти тільки послухай, що він тут нам співає! — і Клімов підняв з долівки Іванову «відповідь». «Не вважаю їх за бандитів, а лише за людей інших, можливо для нас незрозумілих, а то й неприємливих політичних переконань». Ха-ха-ха! І слухай далі: «Сам Ленін висловив свою думку на право «самовизначення включно до відділення» народів Радянського Союзу і це право є ґарантоване нашим громадянам самою радянською конституцією». Ха-ха-ха! Чи ти, Рокито, бачив ще де такого… такого… Ні, я вмру! Я не видержу! Значить нам судить не бандита Мороза, а Леніна треба! Він нам тут пояснює конституцію! Значить Ленін дозволив і Петлюру, і Водяного, і «самостійну й незалежну»! Ха-ха-ха!

— Бандит, бандит, бандит! — почав викрикувати Рокита і підступив до самого Іванового обличчя. Двері знов відчинилися і урочисто, театрально увійшов третій слідчий — Шустер.

— Ррракита, Ррракита! Зупинись, безумче! — кричав він. — Не знаєш, що це брат найбільшого письменника Української Соціалістичної Рррадянської Ррреспубліки.

— Бандит! — крикнув Рокита. — Сволоч!

— Шпигун! — кричав Шустер.

— Гад! Ворог народу! Погромщик! — Сипалось на Івана з усіх боків.

— Товариші! — кричав, мов на базарі, Шустер.

— Що ви? Що ви? Та це ж людина! Перед нами святий — казав на це протяжно і підкрислено Рокита. — А що станеться, як що ми цю твою людину та обернемо у звичайну лєпьошку?

— Що станеться? Ах, недогадливий! Землетрус! Планета зірветься з основ! — кричав Шустер.

— Ну, ну, ну! Навіщо такі катастрофи! Ми ось краще порахуймо тому ангелові ребра, перевірмо печінки й селезінки, вичистім зуби, і тоді він піде просто до раю і не буде до нас у претенсії.

— Не погоджуюсь! — кричав Клімов. — Геть рай! Можемо і без того зробити йому багато радости.

— Твоя пропозиція? — швидко питає Рокита.

— Пункт номер два!

— А що ти на це, товаришу Шустер?

— Я за!

— Усі за? — кричить Рокита.

— Усі! — відповіли хором.

— Рішено! — каже Рокита.

— Товариші, товариші! — знов кричить Шустер. — А може б наш благородний гість зволить дати нам справжню відповідь і без втручання пункту номер два? — Очі всіх трьох скерувалися на Івана. Той сидів, мов дерев'яний, і мовчав. Секунди, хвилини. Мовчанка. І враз Рокита хапає преспап'є, що лежало на столі, і люто жбурляє ним в Івана. Іван вчасно ухиляється і преспап'є з грюкотом вціляє в двері. Після того Рокита хапає аркуш паперу і тремтячою рукою швидко пише: «Третій сектор ҐПУ — тюрпод. Пункт номер два. Іван Мороз. Н. Д. 10853/28. Рокита.» І натиснув дзвінок.

Увіходить здоровенний, при револьвері, конвоїр і кивком голови каже Іванові йти. Іван устає і йде.

Ішли довше, ніж звичайно, переходили навіть якесь подвір'я, увійшли до іншого корпусу, — вузький, затхлий, вимощений м'яким хідником, коридор, мертва тиша, млосна теплота, холодне, рівне, гостре світло, ряд дверей з різними загадковими написами і нарешті — стоп. «Пункт номер 2».

Вузька, довга, низька, до болю очей яскраво освітлена, сильно натоплена, з одним, маленьким, заґратованим під самою стелею віконцем, щілина. Здовж обох продовжніх стін знизу до верху широкі полиці. Впоперек ряд все вищих і вищих лавиць, і на них сидять люди. По троє на кожній. При вході за столом молода людина з сухим, сірої барви, обличчям в уніформі київської вищої міліційної школи.

Конвоїр мовчазно і понуро подає папірець, людина при столі так само його приймає, глянула на Івана і записала до журналу.