Улас Самчук - Темнота

— Тут нема порядку. Хто де стане — там його, — казав він. Іван зайняв вказане місце, присів і сидів обіпершись на стіну просто на долівці, що нагадувала дорогу. Голова похнюплена, коліна підігнуті, борода на колінах. Така дивна поза, але іншої не зробиш. Тісно. Дивовижна, нереальна, макабрична тіснота. Тіла й тіла. Ось плече в плече селяни, міщани, якісь духовні — усе перемішане, ніби глина, що з неї хочуть робити цеглу.

Іван на хвилинку, здавалось, задрімав, або він скорше марив, якась дивна, гарна і приємна мрія залила його свідомість. Він на лугу біля Дніпра, над потоком званим Черепашачий, біля нього і над ним кущі дикої смородини, верболозу, повитого батіжками білої повійки. І мале затягнуте ряскою озерце збоку з жабуринням. Млосно гнітить спека, кумкають спокійно і ліниво жаби, стрибають якісь потворки, лазять барвисті кузочки, мають крильцями блакитні метелики, сюрчать шорсткими, синіми кінцівками коники, а він, Іван, років вісім хлопчисько, з позакачуваними до колін холошами, лежить плазом на м'якій муравиці, пацає босими ногами і насвистує невідомо що на саморобній з очерету сопілці.

Івана штовхнули. О, пробудження! Нерви дрогнули, ніби по них вдарено ломакою. Брали вечерю, товпились купою при дверях, падали окремі оклики. Шматок чорного хліба і черпак червоної юшки.

— Беріть! Тут треба їсти! — казали йому. Але як, але чим? Поспіловський впхнув йому в руку якийсь черепок.

— Це, каже, на борщ! — Іван своє вибрав, присів, як і інші, напочепки і їв…

По вечері загорілась одна яскрава електрична лямпа, стало видніше, «кормушка» у дверях час від часу відчинялася і з неї виривався придушений голос:

— На К! На К! — Хтось десь в гущі зводився, пропихався крізь тісноту, відхилялися двері і проковтували його. Простір жив далі своїм життям.

Іван сидить напочепки під стіною, біля нього Поспіловський потиху оповідає, Іван байдуже слухає.

— Може ви думали, що я вас зрадив? Ні. Мене самого зловили на вулиці і хотіли послати до Парижу на настоятеля якоїсь там православної церкви. А я їм сказав: нащо Париж. Належу до християн, що добре почували себе і в катакомбах. А вони мені: допоможемо вам стати не лише першим християнином, але й священномучеником. І ось я тут. І мучать. Але я рішений: не здамся навіть коли б розтерзали мене на таке ось шмаття, як цей мій одяг. — І він показав на своє одіння, що з-під нього визирали оброслі, впал і груди. Його обличчя нагадує обличчя Христа у час, коли на нього положено терновий вінець. І коли Іван дивився на нього, йому все здавалось: Ні, це не він! Це не він!

Іван довго так сидів на карачках і так, мабуть, задрімав. Очі опали і закрились, вуха заткнулись, ніби ватою, шум камери згас, думка відірвалась і знов кудись під тінисте зелене дерево на квітучі луги відлетіла. Із щілин помосту вилазили маленькі, мов сочевичні зернинки, тварини, що повзали по стінах, вилазили на коліна, залазили в чоботи, в рукави, за комір. Іван інколи нервово здригається, ворушить котроюсь своєю кінцівкою.

Відкрилась знов «кормушка» і знов густий голос прокричав:

— На М! — Озвалось кілька прізвищ, але голос в кормушці не вгавав. Тоді хтось штурхнув Мороза, здається Поспіловський, він прокинувся і прокричав:

— Мороз! — Його забрали. Була ніч, у коридорах ясно, стихійна тиша, здавалось, була видимою у просторі. Двері, двері, багато дверей і нарешті ті, що треба.

За столом два слідчих, що пильно дивляться на Івана. Один той самий, що його вже Іван знає, другий незнайомий — чорний, невисокого росту.

— Підійдіть, — сказав знайомий. Іван підійшов. — Сідайте! — Іван сів.

— Курите? — і рука простягнула пачку цигарок. І коли Іван закурив, почав говорити той другий, незнайомий.

— Ви Іван Мороз будете?

— Так, — відповів Іван.

— Чи письменник Андрій Мороз не ваш брат?

— Так, — відповів Іван.

— Це відомий радянський письменник, — каже той.

— Так, — відповів Іван.

Коротка перерва. Думка Іванова діє. Що буде? Чорний продовжує:

— Ну, от… Ваш рідний брат. Радянський письменник. Він зумів знайти точку опертя. Він зумів «у нас» осягнути рівня. Його читають мільйони. Перед ним велике, прекрасне майбутнє… А ви? — чорний робить перерву, він дає можливість думати, він чекає. Іван — дерево. Чорний продовжує: — І тільки з пошани до вашого брата, ми не обернули вас у порошок. Ваша провина перед радянською владою надзвичайно велика. Але ви, здається, не можете оцінити нашої великодушности і не лише не зуміли використати нагоди, але й ризикуєте змарнувати не лише себе, але кар'єру вашого брата, вашого сина, вашої родини. Ви ще не збагнули до кінця справжньої суті радянського правосуддя. Ви ще не знаєте… Ви ще пізнаєте… Ви ще будете не тільки бачити і чути, ви переживете усім своїм єством, кожним нервом, кожною краплиною крови… Ми сильні! Ми сильні! — казав чорний з притиском на кожне слово. І дивився на Івана антрацитовими, опуклими очима, ніби його гіпнотизував… — Іван Мороз! — підняв той голос. — Будете чи не будете відповідати на наші питання? — обидва слідчі вперли свої очі на Івана.