Улас Самчук - Темнота

— Єсть! — буркнула вона. Конвоїр виходить.

Людина за столом глухим, монотонним голосом, не дивлячись на Івана, говорить:

— Ви тут не смієте спати. Будете сидіти, або стояти, в залежності від нашого наказу. Дивитись перед собою. Не нахилятись. Ні на що не спиратися. Не закладати ноги на ногу, їсти раз на добу — дванадцята дня. Оправка два рази — о восьмій ранку і о восьмій вечора. Там же можете напитись води. Курити не дозволяється. Ніяких вийнятків нікому не робиться. Точно і негайно виконувати наші накази. За порушення правил — нарікатимете на себе. Ідіть і сідайте отам ззаду.

Іван мовчазно, повільно, байдуже сідає на вказане місце. За лавицю йому правлять зняті з гаків, оббиті бляхою і покладені між полицями, двері. Сидіння найвище, Іванові ноги ледве сягають долу. Перед його очима весь простір з потилицями, спинами і наглядачем за столом.

Мертва тиша. Ніч.

Спершу Іван навіть вдоволений, що може посидіти, він стільки настоявся у тій собачій. Спати теж не хочеться, бо нерви його грають. Роздивляється по злегка похилених спинах і деяких їх власників пізнає. Он той спереду — стрункий, чорнявий, з великими, мов сливи, очима… Його в камері звали «козак» та ще «ей, бухгальтер», на прізвище Горунович, один з тих, що десь там, колись там вимагали «самоозначення включно до відділення» — був, казали, начальником польової жандармерії при армії Української Народньої Республіки в Кам'янці Подільському. За ним спини двох академіків-ієромонахів, у темних, підперезаних ланцюжками, підрясниках. Той сухорлявий з довгим носом і пенсне — Довгополов, а той другий, міцний, круглолиций з копицею волосся над широким лобом — Іванов. Ближче ще двоє духовних: священик Богдан — рудий, високий і, мов кочерга, тонкий у дивній, дірявій одежині і… — Іван запнувся. Роман. Ніжний, восково-блідий. І ще, видно, при свідомості. Іван його не бачить, але йому здається, що той йому посміхається — кротко і добродушно. Інших Іван не знає, і більшість з них уже втратили свідомість.

Іван знає, що це місце на тутешньому жарґоні зветься «стулом». Він також знає, що в цьому будинку таких «пунктів» більше: і «вертящаяся лєстніца», і «пріятноє з полєзним», і «вафлі», і «курорт» і багато подібного, де живих людей «колють», «оформлюють», «обертають в лєпьошки», і де вони «вербують», «переживають муки творчости».

Уже самі ці назви говорять самі за себе. Їх винахідники, очевидно, дуже пишні із своїх винаходів. Сукати з людей мотуззя — чи ж може бути ще приємніше заняття і більша насолода? Іван, зрештою, все це знає і навіть перестає дивуватися. Він лише ніяк не може збагнути, яке це має відношення до нього? Очевидно, очевидно. Він чув, читав, що існують тортури. Середньовіччя, інквізиція, відсталіші часи нашого світу. Але все те «дикість», «темнота», «некультурність». Тільки люди найнижчого рівня свого духового і морального розвитку могли такими засобами послуговуватись. І враз отаке. У Києві. Двадцяте століття.

І знов чого це має практикуватись якраз над Іваном Морозом? Він же, по своїй природі, ніяк не належить до світу злочинців. Не міг навіть розуміти того типу людини. І враз він у в'язниці, його тягають, його допитують. Вимагають брехати. Приписують йому якісь злочини. І що це таке за люди? І звідки вони такі взялися? І чого вони хочуть тут на землі?

Іван намагається думати категоріями майстрів оцієї ось інституції. Є, очевидно, щось таке, чого він не може тут збагнути. Очевидно, очевидно. Боротьба клясів. Іван був багатші, а Рокита, а Шустер були бідні. Колишній послушник якогось там манастиря Роман, міг бути і не багатим, але він вірить у Христа, а Рокита і Шустер у нього не вірять. От, і досить. І досить, щоб їх оголосити ось такими злочинцями. І робити з них «лєпьошки». Бо Рокита знає, де знаходиться справжнє спасения людства, а Іван Мороз, а Довгополов, а Роман не знають.

Так саме, як знав свого часу Савло, коли побивав камінням Степана, як знав потім Павло, коли руйнував Римську імперію, як знав Торквемада, коли топив відьом. І як Нерон, коли кидав живих людей на пожертя левам. Іван дивувався: як усі ті люди дуже добре знають, що вони «за правду»… За таку правду, що готові за неї йти в огонь, або посилати в огонь інших. І тільки одно: чому всі ті правди в остаточному стають посміховиськом для тих самих людей.

Очевидно, думав Іван Мороз, що справа тут не в самих правдах. Очевидно, щоб іти в огонь, або когось в огонь посилати, для того треба мати якусь силу і треба витворити в собі певне переконання. Отже: віра! Фанатизм! Треба мати віру і треба бути фанатиком. Але як? Але як? Спішить з запитом Іван Мороз. Вірити, що Карл Маркс краще знає, де лежить справжня правда, ніж Ісус Христос? Або вірити, що Мишко буде кращим господарем, ніж Іван? Ні, ні! Тут щось не в порядку. Так, так! Є і багаті, і бідні. Є справедливість і несправедливість. Є за і є проти. Можна і вірити. Вірити у сонце і місяць, у бика і крокодила, у Конфуція і Будду. Багато, багато вірили. Вірили, бо вірити хочеться, бо вірити треба. Бо Венера, Аполлон, Посейдон — боги. Бо Христос найбільший учитель, Людина-Бог. Бо Магомет найбільший пророк. Бо Карл Маркс найбільший вчений-соціолог.