Улас Самчук - Темнота

Іван з Василем не мають ніяких комерційних намірів, не шукають ні штанів, ні портретів Толстого, вони лишень просто вливаються в загальний лад. У масу. Щоб і собі в ній розчинитися… І щоб їх не було видно. І почуваються вони тут дійсно затишніше, ніби за вітром. І те, і інше, і драглистий рух, і приглушений гамір, якийсь пульс, калейдоскоп облич, багато очей. І лише геть згодом під обід, вони рішають розійтися, їм робиться разом скучно.

— У тебе, Василю, напевно є якісь свої справи, — промовив Іван.

Василь погодився, вони умовились зійтись увечорі, і кожний пішов своєю дорогою.

Іван залишився сам у масі. Знайшов якесь порожнє місце, камінь під парканом базару, і присів. Сидів недовго. Здавалось його щось там далі чекає, хтось кличе. Пішов туди. Ні. Ніхто його ані не чекає, ані не кличе. Перейшов знов на інше місце, але і тут недовго втримався. Пішов крізь базар навпростець від ятки до ятки туди, де продаються харчі. Він купує півфунта варених свинячих реберець і несе їх просто в жмені, без обгортки з наміром десь знайти місце і їх спожити. Але, де знайти таке місце? Яка шалена прострація, яка абсолютна порожнеча. Іванові все таки вдається, як справжньому курчаті, що схопило якусь поживу, знайти закуток там далі, у провулку, напроти стадіону «Динамо», щоб її спожити, але тільки він почав їсти, як зовсім несподівано перед ним, мов з-під землі, виринає дивовижне інше єство у вигляді обдертого хлопчиська, якого обличчя видається рильцем кротика, що тільки що перестав бабратись у землі.

— Дядя! — промовило єство і глянуло догори з-під кепки з розірваним козирком, що майже проковтнула його малу сплюснуту голівку. — З'їси м'ясо — мені остав кісточки! — і одночасно кинулось Іванові під ноги, де вже валялось кілька кісточок з реберець.

Іванові стає ніяково дивитися на те єство, що справді пробує гризти ті кісточки, опісля відриває шматок м'яса і хліба і подає хлопчині. Той негайно схопив поживу і негайно її спожив. Іван сягнув рукою до кишені за махоркою.

— Куриш? — запитав малого.

— Ти бачу, дядя, догадливий, — почув шепеляву відповідь. Іванове обличчя якось проясніло, він дістає махорку, газетний папір, сам крутить і подає малому. Той зручно, однією рукою, згортає козячу лапку, Іван шукає огню і саме, коли він сягнув до кишені за сірниками, його партнер схопив його клунок, кулею вилетів з провулка і зник.

Одначе на цьому не скінчилось. Дослівно за хвилинку, як тільки Іван закурив і намірився залишити своє непривітне пристановище, коли на розі будинку, перед ним вигулькнула і заступила йому дорогу друга подібна істота.

— Ей, дядь'ю! Дай потягнуть! — запищала вона і визивно глянула Іванові в вічі.

— Нема, — спокійно відповів Іван і сплюнув на бік. — Ей, чого там нема, коли знаю, що є, — говорить упевнено істота.

— А звідки ж ти знаєш? — вже з ноткою іронії, питає Іван.

— Знаю. І хто твоє барахольце стягнув — знаю. І що ти безбілетний. От дай потягнуть — скажу, де і поспать можеш… Іван мовчки потягнув з цигарки і решту віддав хлоп'яті.

— На. Остання, — додав при тому.

— Чого ж остання? Остання у попа жінка та й то не завжди… — Малий потягнув диму, випустив його віртуозно різними бубликами і продовжував свою філософію: — Новичок, що? Не горюй. У нашому савєцкому союзі свіжого воздуха хватить, а чого більше птиці нада. Но все таки в жизні нічого не здавай, батя, даром. І нікого не визнавай. Не треба. Гроші маєш?

— Маю, каже Іван.

— Дай п'ятьорку… Не бійся, не бійся… Кажу п'ятьорку, значить п'ятьорку. — Іван скептично, з усмішкою, глянув на малого. Той потягнув дим, шпарко сплюнув… — Я з князів — розумієш? Голуба кров. Брехати — брешу, але тільки з потреби. — Іван видобув і подав тому п'ять карбованців. Не подякував, згорнув папір в рурочку і засунув в один з рубців подертої ватянки. — Ти, видно, з кулаків? — продовжував, видуваючи дим. — Нічого. Розумію. Розпатронили. Знаєш, у нас кватирка мається, лише трохи зверх норми, підсобна, так би мовити, зі всякими такими ультраудобствами совєтського часу. Знаєш, де міст на Либеді? Проти Байкового? Приходь. У сім на мосту. Чекаю! — і пацан урочисто зник.

Іван швендявся без потреби між небом і землею до шостої, о шостій зустрівся з Василем на Володимирівській. Було гуляння, сутінки, весняно, багато громадян і громадянок, навіть смішки, навіть вигуки і якось, здається, радісніше зо всіх боків. Лише Василь не міг ніяк настроїтись. Іван це помітив одразу.

— Не журись, хлопче. Знайдемось — каже він. Василь щойно тепер зауважив брак клунка. Але нічого не питав.