Улас Самчук - Темнота

Увесь цей день — довгий, тяжкий, неспокійний, Іван чекає на Василя. Той сьогодні б'є молотом на своїй кузні і може прийти щойно вечором. Але ввечорі велика нагорода. Біля дев'ятої години вони обидва чемно, мов школярі, сидять на другому кінці міста у захристії церкви св. Івана Золотоустого, біля них довкола купи книг, ікон, хоругов, чаш, риз, сушеного зілля, так що й нема де ступити, а в тому шумить примус і патетично, мов артист, що грає Мефістофеля, метушиться висока, тонка у довгому поруділому підряснику постать о. Поспіловського. Поїв чаєм своїх гостей, частував чорним хлібом, говорив, викрикував. Усе намагався зірвати мову.

— О, наш час, наш час! — взивав він до неба, здіймав свій зір в те місце, де висіла почорніла картина Христа, що розмовляє з Самарянкою. Храми Божі руйнують, слуг Божих женуть у темниці, народ хрищений переслідують… І, скажете, хто? Татари? Ізувіри? Ні, свої ж! Ті ж самі, що ще учора сповідь брали, причастя святе ісповідували… Оцей ваш синок, — і він вказав пальцем на Василя, казав мені одного разу: це, отче, тому, що вони розчарувалися. Не прийшло збавлення. Дві тисячі років християнству, а християнства нема. Воно то може й правда, але ось скажіть мені, чим закриєте діру, що лишиться на місці християнства? Матерією? Камінням? То ж ви тільки гляньте, як вони женуться, щоб знайти щось те «нове», а його нема. Хлоп'ята оті в чоботях з лишаями з-під сільських стріх… Що знають вони про Боже діло. Бачать сонце! Сонце! Атмосфера, стратосфера, планети, зорі! Добре! Хай матерія, але помилуйте! Як же це так — нема, нема і враз є! І безконечність. І все в русі. Хор без диригента? Банька в просторі вагою в шість тисяч трильйонів тонн отак собі лише матерія? Це добре діло. Матерія! І більше нічого…

Іван і Василь мовчали. Поспіловський нагло уривав мову, підносив ліву долоню, розчепірював пальці, довго дивився в одну якусь точку і викрикував:

— Є! Є! Вони вернуться! Вони прийдуть! Вони пізнають! «Бога невозможно видіти»! А тому він для них не існує! Але одного разу станеться…

До пізнього вечора сиділи, аж поки догорів каганець. Василь пішов, а Іван залишився. Спав цю ніч на купі старих церковних книг…

Іван думав перебути тут лиш кілька днів, але прийшлось задержатись на довший час. Соковиті, ясні дні весни минали. Це ті дні, які Іван звик проводити в полі, під небом, жайворонками, вітром. Тепер інакше. Цілими днями в захристії. Довкруги базар, рух, гамір. Йому радили не виходити, і він не виходить. Він сам. Поспіловський цілими днями зникає і приходить лише пізно увечорі. Василь заходить вечорами, приносить їсти і також відходить. І ніяких нізвідки вістей. Заходив той блідий, високий хлопчисько з цвинтарища, приніс Іванове «барахольце», обіцяв, що дістануть якийсь документ, але минають дні і нічого не чути про нього більше.

Були це останні тижні великого посту. Згадував минуле. Вербна субота, Страсті… Брав у руки книгу… Спостерігав крізь дірку в стіні за рухом на площі. Заходив до церкви… Оглядав речі. І лише інколи виходив вечорами, щоб пройтися, щоб подихати свіжим повітрям. Його обличчя покрила блідість.

Наближалось свято Великодня. В ці дні місто наповнялось людьми із довколишніх сіл. Йшли молитися. У Велику Ніч собор Софії виповнений по береги, довкруги церкви двома рядами паски для свячення. Велике, подібне на пожежу, сяйво зноситься над церквою.

Вулиці і все місто так само настроєні святочно. Скрізь повно народу. На всіх перехрестях, на тумбах, на заборах багато написів, плякатів… Усі вони закликають народ не йти до церкви. Кому ви молитесь? — питає плякат. Як довго будете вірити в ті забобони? Безплатні кіна й театри, навстіж відкриті ресторани. Але вірні у церкві роблять своє. Для них Христос не міт, а дійсність, і Він сьогодні знов воскрес.

І враз біля одинадцятої години вечора, десь звідти, від політехніки, що на Брест-Литовській дорозі, виник і потягнувся до міста дивний похід із смолоскипами. Спереду кілька авт, на них на блискучому троні, «Бог» з бородою і пляшкою, розпатланий і п'яний «Христос», з виглядом розпусниці «мати Божа», сонми янголів у поляпаних кров'ю одягах, пузаті митрополити, попи, мули, рабини. Череваті кулаки, буржуї в циліндрах, банкіри з мішками золота. За ними «цар» Микола у порфірі з ножем, цариця у соромницькій позі, Распутін з пляшкою, Денікін, Колчак, гетьман Скоропадський, Петлюра… За ними Ллойд Джордж, Черчил, Пуанкаре, Пілсудський. А далі свині, осли, бики, гусаки… А ще далі кати й поліцаї… І написи: «Релігія — опіюм народу»! «Смерть попам і буржуям»! «Хай живе комунізм»! Оркестра, Інтернаціонал, свист, крики.