Улас Самчук - Темнота

У Шурів ще світилося, це саме їх час. Ала, можливо, щойно вернулася з театру, саме тепер там гості, всі вікна світяться. Ала привітала Василя, як звичайно, радісно, з легким, поспішним, на пальчиках поцілунком в передпокою, коли їх ніхто не бачив, але глянувши на свого приятеля, одразу зрозуміла, що з ним щось не в порядку.

У кімнатах, як звичайно, горіли світла, вешталось декілька гостей, зяяло відкрите піяніно, валялись байдуже зшитки нот. Василь присів до піяніна і навмання брязнув кілька імпровізованих акордів. До нього згоком підійшла Ала.

— Що з тобою, синок? — запитала вона його.

— А! Нічого… — відповів він, і пальці його нервово побігли по клявішах. Ала не питала більше, вона лише гостро глянула на нього і відійшла. І лише згодом, коли гості відійшли, а Василь зістався і все чогось чекав, Ала німим кивком поманила його до своєї теплої кімнати і тут враз, без ніякої причини, кинулась на канапу і зайшлася спазматичними риданнями.

Виглядало на театр, але Василь виразно відчув в собі глибинне потрясения, ніби крізь нього пройшла вогненна іскра. Безодню горя висловлювала та ніжна жінка. Василь, по-ведмежому розгублений і безрадний не знав, що робити. Його велике, енергійне, мужнє обличчя покрилось виразом дитячої безпосередности. Ала ж нагло і метко повернулася і, мов пантера, стрибнула Василеві на шию. Цілуючи його гарячими, мокрими поцілунками вона пристрасно і швидко задихаючись говорила:

— Бо то ви! Бо то ви! Дурні! Соромно мені за вас! Ненавижу! Василю! Чому ти мене не любиш? Чому ти мене не любиш? Ти! Ти! Лишайся сьогодні у мене! Мій чоловік поїхав до Москви! Я сама! Я зовсім сама!

— Ало? — питав зовсім збентежений Василь ту жінку, ніби бачив перед собою страшну з'яву, яку знав, але якої ніколи не сподівався бачити. — Ало? Що ти… Що ти собі думаєш?

— Нічого я не думаю! — різко, швидко й рішуче відповіла вона. — Я тебе люблю і це все!

І коли Василь не знав, що тут ще сказати, вона тим же тоном продовжувала:

— Дивуюся, що ти такий! Ти всім уступаєш! Ти мовчиш. Ти чекаєш благородства. Сподіваєшся, що люди будуть з тобою добрими. Помиляєшся! Нема в нас того товару, що зветься благородство: Боротьба клясів, братіку! От що!

Василь глянув на неї, очі його широко відчинені, на обличчі здивовання. Перед ним на канапі, вже не сиділа, а півлежала гарна, молода, свіжа жінка — Ала! Алочка! Та сама… Що тоді. Та з Канева. Та з довгою русявою косою. Та, що носив її завжди у своєму ще дитячому серці. Та, що зустріла його тут у цьому непривітливому місті з відкритими раменами, і вона каже йому ті слова, яких він завжди від неї чекав, але ніколи не сподівався почути, та, що, на його думку, краща з кращих, благородна з благородних, талановита з талановитих.

— Ти думаєш, що це можливо? — враз якось несподівано вирвалось з його уст.

— Що чи можливо? — гостро запитала вона його.

— Те все, що ти кажеш?.. — відповів він.

— Дурень! — кинула вона повне погорди одно слово і з призирством одвернулася.

Він не міг знайти перед нею виправдання, знав її в її минулому, що вона йому вже не раз висловила, не міг ніяк назвати її легковажною, не дивлячись на всі її пригоди, на Шура, на Дубового, на меблі, на килими… Знав, що пройшла вона крізь усі «мідяні труби» нашого брудного часу з усіма його базарами, старим барахлом, залицянками капралів, з усіма тими ниточками життя, що їх часто приходилось викупляти честю жінки, святістю матері, гідністю людини, щоб пройти, щоб вижити, щоб не звалитись передчасно до ями, щоб не розчинитись у просторі, як порох під ногами вулиці. Василь безпорадний. Ні. Василь не знає, що тут робити. Їй робиться його шкода. Вона повертається знов до нього і повільно, розтягаючи, ніби їх цідить, слова, каже:

— Ну, чого ж, скажи, неможливо? Я тебе, Василю дорогий, питаю: чого неможливо? Спекулянтові Шурові — можливо? Капралові Дубовому — можливо? Усім тим, що вимотують нас, що п'ють з нас наші найсвятіші почуття, що нас недостойні — можливо… Лише тобі, Василю… — але вона цього речення не докінчила. Василь враз пополотнів, уста його задрижали, очі люто заіскрилися. Вона повільно почала відхилятися, ніби боялася, що він скочить на неї і поб'є. Але він швидко собою опанував, відійшов до вікна, де стояла покрита виблідлим килимком менша канапка і повалився боком на неї.

— Знаєш, — казав він, незграбно лежачи, ніби йому бракувало тут місця, — знаєш, чому не можна? Не можна, бо прийшов мій батько… — Хвилинка наглої тиші огострює значення останнього слова.