Улас Самчук: Темнота

— Браво, дядьку Андрію! Браво. От це я розумію! — захоплено викрикував Михайло. Всі, за вийнятком Івана, заахали, загомоніли, заворушилися. Гробовий настрій, що його приніс Іван, змінився враз на райдужний. Сідали за стіл, їли смажену картоплю, пили гарячий чай, гомоніли. Згадували на всі боки Андрія, Михайло оповідав, яке враження зробила ця вість на комсомол, як йому ґратулювали. — Та що й казати! Звісно Андрій. Справжній Мороз! А ти, дядьку Іване, — звернувся величний Михайло до Івана, — одно прошляпив: невчасно кинув весь той хутір — бий його грім ясний! — Івана, мов би, цукнуло, але він стримався.

А Михайло продовжував велично:

— Знаєш же наші пречудові, епохальні часи пролетарської, так би мовити, фабрикації. Кинув би все то к бісовій матері і зайнявся б більш відповідною музикою, — бив би молотом, гнув би підкови, лив би, як Андрій сталь, — ех, ти гречка, гречка, дядьку Іване, а ще й битий і генералом був, а тепер вони, чого доброго, захочуть зробити з тебе крілика, вони ж у нас, знаєш, найбільші поступовці й дослідники, он наш Василь все те прекрасно знає…

Говорили так довго, властиво говорив Михайло, всі решта, навіть Василь, мовчали, Петро задоволено посміхався і поглядав на стіни, а Катерина лише то підходила до дверей, то відходила до свого Михайла і кілька разів показувала йому на губи. На Івана найшло знов пригноблення, він хотів хоч щось відповісти своєму племінникові, слова рвались з уст, але стримав себе. Не треба. Нема про що говорити. Все сказане.

А потім Михайло і Василь відступили своє спільне ліжко Іванові, а самі кудись зібралися йти.

— Але ж, хлопці… Куди на ніч? — турботливо питала Катерина.

— Прошу, мамусю, не хвилюватися. Твої виводки вернуться цілі і непорушні до тебе! — заявив Михайло при відході. І пішли…

Хлопці опинилися на вулиці, взяли напрям вверх бульваром Шевченка, перейшли на другий бік і йшли попри паркан Ботанічного саду. Було біля дев'ятої, погода провесняна, зорі ясні і сильні горіли в небесах, холодом тягнуло зі сходу, люди окремими точками сюди й туди сновигали… Хлопці радились. Мусять щось знайти для Івана. Це не легка справа, вони дуже добре це розуміють, але це зробити треба і мусять.

— Найгірше в цій халепі, — казав заклопотано Михайло, — що за нашими пролетарськими законами моралі, я мусів би оце прямісінько піти до ҐПУ і піднести їм мого дядечка на срібній тарілочці, мов апельсинчик. Я сам, і якраз учора, вимагав у комсомолі не знати ні батька, ні дядька, ані якого будь дідька, коли це потрібно «для справи». І враз отаке…

На розі Володимирської кожний пішов своєю дорогою. Василь повернув Володимирською в напрямку опери, Михайло з виглядом скинутого янгола, шествує вправо попри університет і зникає в тіні каштанів і будинків.

Історія Василя, сина Іванового, внука Григорового почалася на цих вулицях років три тому, коли він, ідучи за гаслом усієї тодішньої молодої України, спішив до града столичного «вчитися». Був він кращим учнем своєї канівської школи, особливо в математиці, але, як казав старий Григор, видно ми під якоюсь такою дивною планетою народилися, що нема нам місця у школі. Синів моїх не хотіли приймати «пани», а внуків «хами»; і так з сьомої кляси прийшлось Василеві звільнитися «за соцпоходження» і віддатися під опіку славетного Афіногена Васильовича Левицького, що був також позбавлений права викладати у школі, але не позбавлений можливости «вивести в люди» цього останнього Мороза і навіть ризикнути рекомендувати його, як екстерна, до Київського Політехнічного Інституту, де, до речі, його родич Федір Левицький, був на той час ректором.

Але ніякі рекомендації, тим більше такої небезпечної особи, як Афіноген Васильович, не могли мати тут впливу, а тому Василь з хутора залишився, можна сказати, на вулиці міста без засобів, без харчів, без даху над головою, на хутір вертатись не хотів, бо знав, що з ним буде кінець, а тому пішов по фабриках та заводах, аж поки не зачепився на Ленкузні, що саме тоді почала розбудовуватись, по ковальському цеху. Бив молотом, набив тверді, мов підошва, мозолі, діставши спочатку сорок, а пізніше шістдесят карбованців на місяць, чого йому ніяк не хватало навіть на харчі, але був ще хутір, і той йому помагав.

А з помешканням виручив його один, досить дивний і досить оригінальний священик, настоятель так званої Залізної церкви святого Івана Золотоустого, що стояла тоді ще на Єврейському базарі — протоєрей Прокіп Поспіловський — відомий книжник, архіваріюс і знавець цілющих трав, що підібрав хлопця, можна сказати, на вулиці і примістив його в одному з кутів захристії тієї ж церкви, разом з купами різного церковного майна, звезеного сюди чи не з цілого Києва.