Володимир Лис: Століття Якова

Ну от, і стіну намацує лівою долонею. А в правій руці костуряка і мобілка при ньому. Може, так і до вікна добереться. Сніг за вікном побачить. Казала Олька, як увечері навідувалася, що зновика випав. Мокрий, али лежить. Може, типерка вночі й підморозило.

Коли взявся шкандибати, опираючись на стіну, раптом подумав ні з того ні з сього, що, певно, у ній десь там затаївся у своїй зимовій сплячці-лежанці цвіркун. Цвіркунисько, якого він наслухався довгими безсонними ночами. Доки зима не прийшла. Невідомо, який цвіркун із роду цвіркунів, що жили споконвіку в хаті, хазяїв якої тоже прозвали Цвіркунами.

І тут подумав Яків, що найбільше йому навіть не до століття свого дожити хочеться. Не родину всю разом й Оленку, котру порятував, побачити. А дожити до весни, до теї пори, коли прокинеться, знову озветься цвіркун, який живе у його самотній хаті...

...Дивився, як падає сніг за вікном. Довго дивився. До ліжка вертатися не хотілося. Подумав навіть: може, надвір попробувати вийти?

І раптом з того снігу, із темряви чийсь силует з’явився. Хтось ішов од воріт.

Трохим? Яків аж, було, сахнувся од вікна. А тоді усміхнувся тихенько. От стрітимося нарешті. Ци той, з лісу?..

А чоловік до хати підходить, за клямку береться. Не зачинені, подумки каже Яків. Бо ж нима чого в него красти. Прийшлий тим часом відчиняє двері з сіней до хати. Ставить на долівку чамойдана чи що там.

— Хто там? — питає Яків слабким голосом.

— О, да тут нє спят...

Чути, як шарудить рукою по стіні.

— Виключатель коло дверей, — каже Яків.

Спалахує світло, і він мало не скрикує. Перед ним Артем, син його — у кужушку-дубльонці, шапці заячій, чоботях юхтових.

— Ну, здрастуй, батя, — каже син. — Что нє спітся-то?

Ступає до батька, обіймає. Куривом пахне. Треться щока непоголена об батькову.

— Здоров, сину, — Якову стає тісно в грудях. — Що ж ти так посеред ночі...

— Да вот решіл, понімаєш, не дожідаясь юбілєя, прієхать, — відповідає Артем, коли відпускає батька з обіймів. — В райцентр, понімаєш, поздно попал. Да шо-то мнє утра ждать не захотєлося. Ну й давай пешадрала.

— То й добре зробив...

Яків опустився на лавку. Син — не зі сну, а наяву — стояв перед ним. Постарілий, та ще зувсім не старий. Навесні ж тико... Дай, Боже, памнєть, шістдисєт два йому буде.

Артем зняв шапку і розстебнув кожушка.

— Тєбє плохо, тату?

— Мені добре, — сказав правду Яків.

Артем присів поруч. Помовчали. Якову справді стало затишно й тепліше, мовби сніг за вікном розтопився і вітер перестав шмагати хату.

— Їсти хочеш? — спитав Яків.

— Нє откажусь, потому как...

Артем засовався на лавці, а тоді повернувся до батька. Кашлянув.

Я, понімаєш, насовсєм к тєбе прієхал... Шо-то потянуло, такі ось дєлішкі... Даже випісался оттуда, шоб конци отрубіть. Хозяйнічать, думаю, помогу, хату подріхтую. Я же єще не старий, так що... Вернувся я додому, тату.

«Можна типерка уже й умирати, — подумав Яків, коли син скінчив говорити. — Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».

Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза.

Одна, друга. І ще одна — з правого ока.

«Чого ж плачеш, старий?» — подумав Яків.

[1]Підліток (діал.)

[2]Вагітна (діал.)

[3]Човен (діал.)

[4]Учинок (діал.)

[5]Посварила (діал.)

[6]Прапор (діал.).

[7]Солдат, вояк (польськ.)

[8]Відстає (польськ.)

[9]Жінка (польськ.)

[10]Чоловік (польськ.)

[11]Ожина (діал.).

[12]До побачення (польск.)

[13]Інтелігентна, елегантна (діал.)

[14]Переклад Д.Павличка

[15]Наша дочка Зося мертва (польск.)

[16]Пішли швидко (діал.)

[17]Німець (польськ., розм )

[18]Геть! Стрілятиму! (Нім.)

[19]Поляк політичний (польськ )

[20]Мова (польськ.)

[21]Щасливого життя (польськ.)

[22]Марш! Швидше! Російські свині! (Нім.)

[23]Російський кінь (нім.)

[24]Геть (нім.)

[25]Згоріти (польськ.)

[26]Піджак (діал.)

[27]Цвинтар, кладовище (діал.).

[28]Дочка (польськ.)

[29]Ліс-острівець, урочище серед болота (діал.)

[30]Перше послання апостола Павла до коринтян, 15, 54-55

[31] Там же, 15, 56