Володимир Лис: Століття Якова

— Він не вельми... Він не трусився?..

— Трусився?

Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

— Нє, не трусився, — сказав Яків. — Сидів...

Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

— Я боровся з радянською владою, — сказав Тиміш. — Боровся, бо й вона мене обідила.

— Говоріть по суті, — перебиває суддя.

— Я й кажу по суті, — у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. — Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

— Ви були бандитом, — не витримує обвинувач.

— Може, й так, — погоджується Тиміш. — Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, — тоже признаю. — Переводить дух. — І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...

От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.

І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.

Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.

— Ой, Ясю...

— Пом'янемо його душу, — Яків розливає ще самогонку.

І в третю чарку наливає.

П’ють.

Їдна повною зостається.

Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.

— Що, Яську?

— Яську... Давно не чув...

— Давно, Яську...

А потім розказує Улянка, як вони жили там на висилці. В тайзі, на березі великої річки Об. Коротке дивне назвисько. Як бідували, особливо перші роки. Хоч, каже, люди там прості й не такі заздрісні, як у нас. І про те розповідає, як почула одного разу, вже на сьомому році висилки, коли обоє батьків Тимоша померли, тихий стукіт у вікно. Як очам своїм не повірила, побачивши при слабкому світлі місяця того, кого ніколи вже й сподіватися побачити не могла, хіба краплину своєї надії, десь у потаємному кутку берегла.

Тиміш, як виявилося, взнав її адресу в родичів, тієї ж тітки Катерини. А паспорт був справді чужий, тильки не вбитого червоноармійця, а колійного обхідника, якому Тиміш дав чималі гроші, а той повідомив, начеб паспорта на вокзалі вкрали.

Тиміш сказав, що він завербувався на лісосплав неподалік від їхнього теперішнього села. Рано-вранці вислизнув з їхньої оселі. Улянка потім мовби повезла гриби продавати в той посьолок. І «випадково» познайомилася з лісосплавщиком Степаном Кучеренком. Так тепер звали Тимоша. А потім і він до них прийшов. Перед тим дітей попередила Улянка. Через рік і шлюб, як належить, у місцевому сільсовєті взяли. Ще через рік, на сорок четвертім році, Улянка вже носила під серцем останню свою дитину — доньку Софійку. Зосечку.

— Зосю?

— Так.

— І як же знайшли?

Обличчя Улянки спохмурніло. Потім геть темна хмара його обгорнула. Взяла Тимошеву стопку, випила хутко-хутко.

— Найменший, Тимошик, щоперед вивозом родився, не знав батька, бо народився перед висилкою, — сказала глухо. — Ну, а старша, Варочка, знала. Та якось не втерпіла, братикові повідала, хто є цей дядя, якого вже звикали татком називати. Ну, а Тимошик... Другові своєму найвірнішому проговорився... А той батькам... Ну, а ті донесли куда тре’... Бандьора у нас, в деревне, живе, й усе, що мали, сказали... А може, й не сказали... Забрали Тимоша. Надвечір прийшли... З роботи якраз вернувся, вмивався. Ну, й мені сім літ дали за укриватєльство і недоносітєльство... Як вийшла, то... Зосюньку з детдому прийшлося забирати, признавати не хотіла. А Тиміш... Менший... Од батька одказався... Правда, рік тому приїжджав, прощення просив... Нє, він же тоді не хотів... І потому... Жисть, Яську, така ото була. А нащо така... Нащо, Ясю?.. Давай ще трохи лучче вип’ємо...

Випили. Та не п’яніли обоє. Улянка ще про своїх старших розказала. Про внуків чотирьох (ти ж помниш, як гонук мій Павлик приїжджав сюди гостювати?), про те, що живе коло Зосі, дочки... І що хоче на могилки сходити, до подруги своєї Зосі й до хрещениці Зосі-меншенької.