Так і лишається сидіти. Закам’янілий. Зрештою починає гойдатися, мов сам себе заколихує.
А потім знову мука сидіння. Серед людей, під монотонний голос судді. Ци хто він там...
Та тут Яків дізнається те, що змушує шалено битися серце. Виявляється, Тиміш з документами вбитого ним якогось чоловіка дістався до Сибіру й там жив під цим чужим іменем... Цілих шість років жив з дружиною своєю. З Улянкою і дітьми...
Залом клубу вперше прокочується шум.
— Попрошу тиші, — каже суддя.
Не зразу, але настає тиша.
Тая тиша дзвенить у вухах Якова.
Досі дзвенить.
А на неї накладається чийсь шепіт. Він знає — то шепіт, то болісне намагання вимовити якесь слово.
То Параска, Парасочка, його найстарша, жива донька, виходить з того осоружного кабінету і йде крізь зал.
«Боже, що вона має казати? — думає Яків. — Ци скаже? Нащо, Боже...»
Не може пригадати тих слів, що каже Параска. Ни може. Летять вони, мовби у чорне провалля. Таке чорне, що й дна не видко. Тильки темрява там, внизу. Густа непроглядна темрява. А крізь неї лице доччине проступає. І чужі слова, ті, що неї навчили. Як Тиміш до хати зайшов, як... Дочка каже, а він кудись падає. У те провалля, у ту чорноту.
І постає перед очима чоловік, той чоловік...
Їхали із Олькою тоді до Артема на хрестини внуки. У Києві була пересадка. До якоїсь столовки зайшли неподалік вокзалу.
Він і побачив того чоловіка. П’яного, обірваного, хоч ще не вельми старого. Пляшки порожні од горілки стояли на столі, пиво недопите. І щось патякав той п’янізний чоловік. Знайомим здався. Ще й яким знакомим. Як уже перекусили, не витримав Яків, підійшов.
— Звиняюсь... лейтенант... Як там вас...
Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.
— Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...
— Ходімо, ходімо, тату, — то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.
— Ми что, знакоміє, мужик?
— Ходімо, тату! Татусю, ходімте!
Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.
— Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!
Завмирає Яків. Шарпається назад.
— Таточку, що ви-те надумали?
Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...
...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.
— Чо’ тобі, Якове? Зле?
— А що? — Він не може збагнути, де перебуває.
— Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.
Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин — грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?
18
Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.
— Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.
На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.
«Десь я її бачив», — думає Яків.
— Впізнаєте? — питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...
— Улянка, — тихий зойк виривається з грудей Якова.
Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.
— Ти тоже постарів, Яську, — шепче Улянка. — Хоч і не так, як я.
— Чого ти... Чого ти...
Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.
— От яка я тепер, Яську...
Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?
Виявилося — Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося — от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.
Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:
— Розкажи, як Тимоша судили...
— Мо’, не треба?
Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...
Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав — геть усе.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу