Володимир Лис - Століття Якова

Раз побачив крізь туман коня. Здалося — то його червоний. Поспішав, аж упав, об щось перечепившись. Але кінь виявився сірим, скосив на нього око, як підійшов близько, форкнув і тихо заіржав, як уже відходив, щоб брести далі.

Мій коню, — пробурмотів Яків до чужого коня, здається, Петра Якулового, сусіда через три хати. — Конику мій...

Може, той гицель забув про свого коника, лишив на холодну осінню ніч у полі?

Якову на мить здалося: то він став конем, самотнім, всіма покинутим. Він пішов далі, потім, зачувши знову іржання, вернувся, взяв коня за гриву, відчепив ланцюга од вбитого в землю кілка, повів коника до села. Потім спам’ятався, що, може ж, Петро тильки ото вранці коня вивів на пашу. Що йому до чужого коня?..

Приторочив коника в іншому місці. Ще раз провів по холодному крупу.

І тут йому нестерпно захотілося додому.

Вкотре вертаючись, давав слово, що більш отак не ходитиме, хоч і знав, що порушить те слово, що воно тико до наступного туману.

***

...Тепер зимовий туман облягав хату, Яків розумів те по сірій пелені за вікном. Звестися вже не міг. Місяць скоро буде, як ноги не слухаються. Вчора приходив Гандрій, скаржився, що його Олька змушує до Віки вернутися. Віка хороша жінка, нічого не має проти, але ж він любить Валерію. Не може себе силувати. Не можу, тату Якове.

— Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, — сказав Яків. — Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.

Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.

— Таки гарна жінка Віка, — казав Андрій. — Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

«Я найбільше шукав у тумані Оленку, — раптом подумав Яків. — Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

— Дідусю мій рідний, — почув голос.

— Дитино моя, зара’ встану...

Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

Здалося — туман бере на руки хату. Несе кудись.

— Тату, то ви мене чуєте? — то вже Андріїв голос.

І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

«Чогось шукають, як і я», — раптом подумав Яків.

— Ні, ні, ні, діду Якове, — сказав хтось. — Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

Шуміло у його бідолашній голові.

***

Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

— Ходім до лісу, Якубеку, — сказала раптом Зося.

— До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

— Може, ще брусниці напитаємо, — сказала Зося. — Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

***

...А туман все несе кудись його хату.

20

Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

Празник його, Якова! І родини.

Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ — то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...

А Олька, пронира, прибігла, вся сяє:

— Ну, таточку, казали в сільради, що теперика всім, хто до ста літ дожив, вітаннє од Президента приходить. З лічним підписом. То мусите дожити, таточку. Бо вельми мині хочеться теє вітаннє побачити, і як то Президент наш розписується. Бо як умрете, то й не пришлють...

«Зараза», — подумав Яків.

Али незлобиво, якась тепла хвиля розлилась всередині.

А десь за пару днів по тому знову вночі сон йому приснився. Як не раз у сні бувало, ловив свого червоного коня. Той втікав, до рук не давався, що підійде, а кінь одбігає. Али таки зловив. Зловив. І вже їхав, та річка постала. Кінь у воду ступив, далі поплив, а до другого берега ніяк не могли вони дістатися. І хтось стояв на тім березі, й знайомий начеб, а не розгледів.

Отакий сон. Як прокинувся, став міркувати — до чого б то?