Микола Хвильовий - Синi етюди

- Там? - вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся.- Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!!

- А я все-таки прошу покинути дискусiю,- скинувши до зачiски стрiлки своїх тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: - Я товариша Потапа зовсiм не для того прохала сюди.

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з рiзних кiмнат почали виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим тоном промовила:

- Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту i… хай вiн iде.Вона з презирством подивилась на свого супротивника i, роблячи галантний жест, додала: - Йдiть! Прошу!

Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за Спиридоновою.

- Ну, от i моя кiмната! - сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi.Прошу!

Кiмната була така ж мiнiятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною нiхто б, очевидно, не ризикнув. На долiвцi валялись якiсь огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв примус i пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цiєї кiмнати не тiльки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайнiстю. Вiкно виходило в якусь кам'яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не зовсiм охайна господарка дуже охайно поводилась зi своєю головою (тут, до речi, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди - на долiвцi, на столах i на канапi,- всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографiї.

- I от ви, значить, у мене! - сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа. I якось, знаєте, вийшло це зовсiм випадково… Ну, скажiть менi, ви думали сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провiнцiал, на кожному кроцi порушується принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас зовсiм не туди, куди ми сподiвалися,- цi причини проходять перед нами сховано, i ми тiльки потiм знаходимо їх. А втiм, я зовсiм не збираюсь вам читати лекцiю полiтграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нiчого не маєте проти?

- Будь ласка,- посмiхнувся Марченко.- Дивiться.

Спиридонова поправила собi зачiску i, положивши ноги на канапу, промовила: - Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера?

- Нi!

- Як же це так? - щиро здивувалася Спиридонова.- А менi переказували, що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi?

- Навiть близько бiля нього не був.

- От тобi й раз! Де ж ви тодi вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?

Видно було, що Спиридонова про iнше думала, але Марченко цього не помiчав i тому так вiдповiв:

- Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми маємо освiту.

- Дуже маленьку? - чомусь зареготала жiнка i, зареготавши, враз заговорила тихо i серйозно: - А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в'являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освiтою. Ви розумiєте? - i сказавши це, вона зробила здивованi очi.- От тобi й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою?

- Чи не думаєте ви сьогоднi зайнятись самобичуванням? - спокiйно промовив Марченко.- Це не погана справа, коли й справдi надiйшов слушний час.

Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника.

- От бачите,- зажурно сказала вона,- ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що менi говорити далi.

Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна.

- Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? - прийшов їй на допомогу мужчина.

- От! От! - сказала Спиридонова i знову пiдбiгла до Марченка.- Я, знаєте, от що хотiла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренiчка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скiльки менi рокiв?

- Не знаю!

- Ви й не припускаєте, мабуть. Менi, щоб ви знали, уже на тридцять п'ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от. А тепер скажiть менi, вам подобається моє обличчя чи нi?

- Обличчя то менi ваше подобається,- посмiхнувся Марченко.- Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.

- Так-таки й нiякого? - цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.- А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов'ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну i т. д.