Микола Хвильовий - Синi етюди

- Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший - роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав:

Роздiл другий

Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiднє сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняної води, що не можна було нi пройти, нi проїхати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.

Звичайно, i нашi напiвзагадковi герої дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партiї i що там вiн декiлька разiв виступав проти неї i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тiєї ж Спиридонової), саме пiсля однiєї зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн її публiчно назвав "контрреволюцiонеркою". Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурової дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало.

- Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба.

- Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi.

- Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа… А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

- Ну?

- Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп'ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав:

- Де ви зараз працюєте - я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись.

- А вас це дуже цiкавить?

- Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми…

- А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

- Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи.

- В чому ж ви це "чудненьке" добачаєте?

- Як би вам сказати… Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!

Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести.

- Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно.

- Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.

- Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала?

- Знаю.

- Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону.

- Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.

- Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас.

- От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

- Дякую сердешно… А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?..