Микола Хвильовий - Синi етюди

- Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припускаєте, товаришу! Вона зробила декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блюзку. I видно було, що вона вже не має жодною бажання продовжувати бесiду.

Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. I двоє людей, випадково занесених стихiєю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкавої розмови - якiсь iншi причини стримували їх вiд балачок.

- Я бачу, що вам зимно, товаришко? - i щось пошукавши в кишенях свого пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу!

- Дякую! - рiшуче вiдмовилась Спиридонова.- Я не змерзла. I… не застуджусь,тепер же весна.

- Як хочете. Воля ваша. Моє дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди. Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї i особливо iнформацiєю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й без усякого iнтересу, розглядати професоровi покої.

I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.

- Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi йдете? - Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання її життя й смерти.

- А з ким же я пiду? - сказав Марченко.

- Хiба нi з ким?

- Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.

Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила її.

- Ви обiцяєте зараз зайти до мене? - сказала вона.- Обiцяєте?

Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:

- Ах, яка ви невгомонна! - промовив вiн.- I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?

Вiн "там же" пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi.

- Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так як же, зайдете?

- Добре! - сказав Марченко.- Ходiмте!

Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.

Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi "магiстралi" i всякi такi викрутаси з "бродячими псами"; по-друге, вiн незадоволений був з "велетня": чому це обов'язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з "поки що невiдомою читачевi" Катрею Жуковою.

- А Лiда Спиридонова? - подумав письменник.- Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що кається!)? Та це ж персона з бульварного роману.

Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому бракує вмiння показати людей свого часу, коли обертається в колi фраз, що на вуха не налазять?

Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив нової енергiї. Письменник сказав: