Микола Хвильовий - Синi етюди

I от одного бадьорого осiннього ранку, вiдчувши в собi величезне надхнення, письменник сiв до столу i розпочав.

Роздiл перший

З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза. Поважно й поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка блимаючи своїми вогненними очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий горожании зiйшов, скажiм, на Холодну Гору i, приставивши до очей цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозової магiстралi, вiн не тiльки мiг би бачити розтрiпаних та переляканих подорожникiв i не тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь пiдводи, але i, можливо, поспiшав би негайно сигналiзувати небезпеку принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв своєї столицi i що по них шпацiрували його добрi знайомi.

В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й на думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом забушує шалена злива. Весняне сонце, що весело посмiхалося з голубої банi й кокетливо шпурляло на брук свої золотi промiння, остаточно зачарувало всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i, шмигаючи своїм строкатим вбранням, безтурботно шелестiла симпатичним, мiським гомоном, комхозiвськi автобуси цiлком нормально курсували по своїх маршрутних напрямках i наївно покрикували своїми англiйськими сиренами, навiть журавлiвськi вiзники - цi музейнi експонати, що їм без грози приходиться тримати себе сторожко,- навiть вони, на подив, легковажно шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам задрипанiсть своїх старозавiтних екiпажiв.

Але от гроза нарештi доповзла i дракон розкинув свої крила над околицею. I тодi якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-синi шмаття авангардних хмар i колись дальнiй грiм уже забуркотiв чiтко, голосно i недвозначно. Якось враз над городом знялась курява й завертiвся передгрозовий вихор. Закрапав рiдкий, краплистий дощ.

I милi до цього часу харкiвськi вулицi перетворились: ласкаве сонце зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало на брук свої переляканi промiння; автобуси тривожно заревли до цього часу спокiйними сиренами; вiзники взяли на добрi вiжки своїх незагнузданих шкап i стали поспiшно натягувати на голови брезентовi капюшони; жiнки полетiли кудись, безрезультатно притримуючи кiнцi своїх, пiдхоплених вiтром, легеньких спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на брук, наганяючи свої жартiвливi капелюхи; навiть зареєстрованi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки, загубивши своїх хазяїв, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси.

Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою наївну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулась огняно-бiла блискавиця i, роздерши небо, потрясала город рiзким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й забушувала шалена злива. Все це трапилось так раптово, що святкова публiка встигла тiльки втекти пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки своїх мiських квартир та домикiв.

I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта крiзь оскаженiлий потоп весняного дощу плигала через калюжi маленька жiнка й у тривозi озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли їй, що вона не найшла б на собi жодної сухої нитки. Пiдбiгаючи то до одного, то до другого навiсу й не находячи потрiбного їй затишку, вона якось смiшно сплескувала руками й плигала далi. I так вона метушилася доти, аж поки погляд її нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона безпорадно махнула рукою й рiшуче залишила тротуар.

I от вона вже стоїть пiд поганенькою покрiвлею (недарма стихiя тiльки одного чудасiя занесла сюди) й протирає вогкими руками очi. От вона озирається навкруги, от поправляє мизинцями свою розтрiпану зачiску, от погляд її на мить зупиняється на спинi високого мужчини. I чи то спина була їй така вже сонгородна, чи то й справдi їй спати хотiлось, але - як би там не було,- вона нi з того нi з сього широко й з задоволенням позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце i замислилась. Так пройшло кiлька секунд.

Раптом нiжне створiння зiпхнуло i, швидко пiдвiвши голову, знову зиркнуло на свого сусiду. I тодi одразу ж з жiнкою трапилось щось надзвичайне: спершу вона зблiдла, потiм її обличчя зайнялося червоною фарбою i, нарештi, вона - i без того тендiтна й маленька - якось зразу зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть, що її перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво прицвяхувала цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було прийняти за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка просто пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу й зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло i коли мужчина, не звертаючи на неї жодної уваги пiд напором зливи ще бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано: