- По-моєму нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.
- Хiба?.. А по-моєму… смiшно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть… Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв… I ви думаєте, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах!
- Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.
- Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу… От скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?
- Ну, ладно, маленька.
- Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань… Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи!
Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога - Лiдi Спиридоновiй!
- Що значить - не буде Лiди Спиридонової - сказала вона.- Що значить - нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз - ходiмте!
Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники.
Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:
- Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати:
- Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп… Ви вже… збагнули?
- На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.
Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом.
- Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:
- Яка ви чудна дiвчина… їй-богу!
- От бачите! - пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажiм, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..
- Не знаю!
- Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду… i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як "вiдомий харкiвський опозицiонер" (так принаймнi автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.
- Драстуйте! - сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, "драстуйте" вiн вимовляв, як - "драстє").
Читать дальше