Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Воєвода тепер сам хотів стати на той камінь, щоб з'єднатись душею з кумирами землі й богами неба і набратись рішучости. І виважити все.

Накрапав осінній дощик. Вітер хльоскав по голих вербових віттях, під ногами підгрібав опале жовто-багряне листя. Ніби розчищав перед ним нову стежку в його ж.итті. А може, він уже ступив на ту стежину. Може, Доля судила йому пройти нею цей, останній, відтинок життя. Яким же буде він? Переможним чи зрадливим? Того не відав. Але знав уже, що несила йому відмовитись від мрії свого життя, до якої так довго йшов, якій приніс у жертву всього себе, а може, й тих, кого колись кохав і народив…

Стояв на пласкому білому камені, дивився, як вирують навколо нього водоверті. В них колись загинув священик, загинув за те, що приніс сюди у серці своєму добро. І загинув — безславно і безслідно. Ніхто тут навіть імени його не знає. Що ж уготовано йому? А коли згине на цій землі, що лишить після себе? Синів не викохав. Нащадків не нащадив. Від свого роду давно одірвався і вже й не знає його. Жив і працю свою тяжку клав заради єдиного: слави. Вона могла б прийти до нього лише в одному випадку, коли б він ухопив руками кормо влади в Київській країні.

Без влади на цій землі немає ні шани, ні добробуту, ні слави. Що ж має робити він зараз? Година нині справді слушна!.. Але… звідки вона взялась, ця віроломна бояриня? Звідки прилетіла, ніби відьма на мітлі, і в яку ціль мітить вона? Адже болить їй не його жадання влади і слави, а свої потаємні наміри. Чи не задумала розправитись з ним, щоб потім позбутися його яко ворога княгині, а самій потім вершити суд правди над ними? Та в її словах міцна правда: нині настала слушна година. Отож і Гордина, що кружляє, чатує, яко ворона, побіля Києва, видивилась і дізналась про це. Княгиня і її сольба затримуються. Ромейські купчини принесли звістку, ніби вона взяла хрещення від самого кесаря і патріарха. Непевні пошепти поповзли по всій землі. Народ збурюється: боїться згубити віру пращурів. Поміж. людей ходять волхви і ворохоблять. То чого ж він іще вичікує?..

Київ ще спав, коли дружина воєводи Щербила увійшла в град. Спав і новий київський тисяцький — молодий Претич. Сторожа на градських валах упізнала Шербила і впустила в місто. Спала і Княжа Гора. Воєвода велів міцно зачинити ворота і нікого не впускати.

— Нікого не впустимо. Хіба що княгиню, коли повернеться.

— Княгиню теж не впускати! — суворо гримнув Щербило. Дозорець лиш рота роззявив.— Чув?

— Еге ж... Але вона, мабуть, рікою прибуде. До Почайни.

— Там її зустрінемо ми,— твердо пообіцяв Щербило.

— Осторожник-дозорець тільки язиком прицмокнув.

— Тривожний стукіт кованих кінських копит розбуджував

осінній ранок. Густий туман притлумлював цокання, огортав верхівців у сірі сувої. Не відразу в Києві здогадались, хто велів міцно зачинити ворота, хто розклав велетенські вогнища біля Княжої Гори, чиїм повелінням на чисту гладінь Почайни-річки випливли сторожові човни й перетнули її нешироке плесо рівними шерегами.

Через два дні до Щербила прибули ватаги озброєної челяді київських бояр. Щуміли подільські торговища. Щербило велів не впускати княгиню до града! Сам жадає владарювати! О-о-о...

— А вона вже його задобрювала — більше від усіх!..

— Чула в ньому зраду...

— Чому зраду? Він же наш, простолюдин. Хай нами і кермує.

— Кістка наша, та обросла боярським м'ясом... Он уже бояри йому підмогу прислали. Кажуть, що сама ота відьма Гордина до нього на мітлі прилітала!..

— Ото вона й колотить, людоньки.

— Та вона з тим Щербилом ще у Вишгороді чогось не поділила — хотіла отруїти. Як ото Степка нашого...

— І де воно те зілля родить?

— Серед нас, людоньки, серед нас!

— А що та княгиня — ромеям нас заклала. Хрестителів навела... Віру нашу ламає!

— Ніхто вас насильно до нової віри не гонить.

— А ще заженуть, яко отару.

— Вона школу відкрила для наших діток. Лад навела в країні. І бояр тримала в оброті.

— Руками ж Щербила! А тепер він її тримає!..— зареготав хтось лукавим реготом і шурхнув у натовп.

— Ба, ходять тут усякі лакузи, підслуховують, жару підсипають в наші душі,— здогадався якийсь кожум'яка з червоними набряклими пальцями.— Скажу вам, братове, що не хотів би, аби нами кермував наш простолюдин, що вибився на Гору. Бо кермування мудра річ, якої треба вчитися ціле життя. Лиш багаті й можуть вчитися тієї науки, а бідний чи простолюдин іншу науку мусить знати, як, приміром, ліпше горшки ліпити, чи хліб сіяти, чи шкуру ведмежу зім'яти... Кожній людині дано талан на свою науку.