Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Щербило не знав, що відповісти, бо й справді не знав. Чому гордість його не дозволяла йому тоді взяти частину влади від княгині. Він хотів сам насильно забрати це державне кермо у неї, щоб принизити її назавжди за ту муку, яку вона завдала його возносливій душі. Зараз він уже не міг відступити від своєї мрії — і не міг ось так рішуче рубонути мечем.

— Я не знаю, княгине... Я знаю одне, що нині вже не відступлюсь.

— Від чого не відступишся?

— Від тебе, княгине,— Щербило лукавив перед собою.— Будемо разом, коли хочеш, правити Країною Руси. Як ти колись хотіла.

— Для цього ти виставив сторожу і взяв мене в мечі?

— Ні, то від боярської челяді тебе... охороняю...— О, прокляття! Під її пильним, гострим поглядом він не міг зробити останнього рішучого кроку, задля котрого ішов на цю Гору ціле життя.

— Добре. Ходімо в палати. Треба все обміркувати.

— Ходімо,— він несподівано ніжно торкнувся ліктя її руки і пішов за нею. На дворі палахкотіли вогнища, навколо яких сторожко стояли його вої. Десь у темряві хрипіли на конов'язях коні... А там, під Горою, на подільських вуличках, клекотало невідоме йому життя. Здалося, що в тому клекоті він чує знайомий голос волхва: «Я той, хто рятує тебе від ганьби і помсти Неба». О Небо! Допоможи йому цієї останньої миті боротьби. Адже він так тяжко повз, звивався скелястою стежиною життя, щоб досягти тієї висоти. І ось вона — лишень один крок!..

Княгиня Ольга відчинила двері, зайшла до виталища. На довгому дощаному столі у глиняному підсвічнику в трьох ріжках горіло три свічі. Жодної людини. Раптом почувся дзенькіт ключів і легкі кроки. Світлокоса тоненька дівчинка притьмом кинулась їй на шию, Малушка! Дитино!.. Перелякана, тремтлива. Княгиня й забула за неї за тими царгородськими клопотами. І тут ось радість!..

— Не бійся, мамо. Я все розповіла Претичу. Він тут,— прошепотіла їй у вухо. Раптом грюкнули двері, аж здригнувся увесь дім, ніби десь обвалились стіни. Лемент і крик заповнили світлицю.

Малуша поцупила Ольгу за руку в якусь кімнату. Розгублений Щербило вихопив меча й застиг в очікуванні ворога. Але вої Претича лише щільно оточили його.

— В'яжіть його! — дзвінко крикнув молодий воєвода.

Щербило пригнувся, як загнаний у кут бобер, крутонув у руках свій тонколезий меч.

— Та не бійтеся його! В'яжіть!

Але цеї миті Щербило випростався і всадив меч у свої груди. Претич надто пізно перехопив його руку.

У цю мить до світлиці повернулась княгиня і заклякла на порозі: на її очах Щербило звалився під ноги Претичу. Його обличчя біліло, сіріло, зеленіло.

— Не треба його в'язати,— тремтячим голосом промовила Ольга.— Віднесіть його до челядницької.

— Віднесіть! — повторив Претич своїм мечникам наказ чи прохання княгині.— І станьте на чатах. Коби не вона! — щасливими очима воєвода зиркнув у бік Малуші, яка виглядала з-за Ольжиного плеча.— Ми замкнулись, княгине, в твоїх палатах, як тільки-но Малуша нам сказала про зраду.

— Спаси тебе небо, Претичу. І тобі, Малушко, хай доля вділить щастя,— втомлено промовила Ольга.

— А Малко Любечанин і Добриня засіли в чагарях на Почайні...

Де її вірні порадники й захисники, де вороги, а де други — усе переплуталось, усе змістилось в уяві. Може, й раніше так було, та вона недобачала, де справжнє, а де спотворене, де живі джерела, а де — багнисте болото...

— Гайда на подвір'я, розженемо цих м'ятежників боярських! — гукнув Претич.

Ольга вже не дослухалась, що діється там. В її душі вирували незбагненні вири цього незбагненного життя...

— Скликайте віче київської землі, хощю говорити З народьством,— промовила княгиня до Претича.— Будемо усі судити ворохобників і заводіїв.— Може, більше відчула серцем, ніж збагнула розумом, що її сила в народі, а не в милості царгородських владик чи лукавих бояр.

О, який же тяжкий труд державний звалився на її старіючі плечі, яко хрест Спасителя людського. І не сміла скинути його з себе — треба до кінця нести!..

* * *

Що Божий день, то й новий клопіт.

Навесні з великою водою у ріці прибилася і велика сольба з Царгорода. Від самого кесаря. Велів передати княгині Ользі: багато я тебе обдаровував, і ти обіцяла, коли повернешся у Країну Руси, прислати мені челядь, і віск, і шкіру, і воїв у поміч. Обіцяла ж, а не шлеш. Отож сольба прибула до княгині, аби нагадати їй про обіцянку. А найперше — про воїв. Надто потребує їх Ромейська імперія. Знесилюють її нападники-сарацини, тиснуть на суші і на морі. Слабіють руки його легіонерів. Шли, архонтесо, своїх воїв, адже тобі даровано високий титул — єсть бо... архон-теса!.. Найвища володарка свого народу, хоч народ той зовсім не потребує, щоб його володарям якісь інші царі давали свої вищі чи нижчі титули. Та й не розуміє той народ, що воно таке, отой титул, і слово те чужинське йому невідоме. Бо не потрібне!