Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Посли ж ромейські ґречно вклонялись, довгими рукавами і полами своїх шовкових одяганок підмітали мостини, очікуючи на відповідь. Затяжне мовчання київської архонтеси, загадковий усміх, що миттєво торкнув її тверді бліді вуста, віддалися холодком по хребтах. Від того вклонялись ще нижче, ще ретельніше підлітали довгими рукавами підлогу. Мовляв, велику шану тобі складаємо, архонтесо Ольго!.. Зваж!

Ольга незрушно вичікувала, коли ж їм уже набридне вклонятись. Ніби закам'яніло, сиділа на високому стільці, що був засланий хутром із куниць, під іконою Богоматері, котру привезла із Царгорода. Одягла на себе найліпше своє вбрання — червоний навершник із шовку, обшитий перлами. По праву руку від неї стояв Святослав з молодою жоною — чорнокосою кароокою угорською княжною, яка ще взимку прибула до Києва з Григорієм. По ліву руку стояв Гліб зі своїми найдотепнішими виучнями. Стояли воєводи, стольники, тлумачі, покоївки. Нарешті посли випростались і вперлися поглядами в незрушне обличчя архонтеси. Чого ж вона мовчить? Що скаже їм?

Ольга вчепилась пальцями в бильця крісла:

— Передайте моєму хрещеному батечку, а своєму кесареві: тако же простоїш у мене в Почайні, яко я в Суду стояла...— слова були ніби й неголосними, тихими, та послам здалося, ніби над їхніми головами вдарила громовиця. Та бачили й те, як заясніли обличчя київських гордеців, як сяйнули їхні очі.

Святослав переступав з ноги на ногу, переможно зиркнув на свого дядька Асмуда, котрий стояв побіч нього і скрушно хитав головою. Круто, круто повертає княгиня. Але — й по справедливості. Відомстила возносливому кесареві за зневагу, хоч вдала тоді, що ніякої зневаги не було, чи просто вона, та зневага, не пристає, не прилипає до неї.

Посли повтягували голови в плечі, збились докупи. Нечуване зухвальство!.. Варвари ще ніде так не обходилися з ромеями, скрізь були запобігливими й принизливо улесливими. А тут! Щойно осипана щедротами кесаря і його жони, охрещена самим патріархом, наділена високою гідністю архонтеси, вона осмілюється так поводитися з ними!.. З ними, перед котрими всі околишні народи і їхні володарі падають ниць! І хто — ні полководець, ні володар знатної держави, а жінка, яка навіть... не вміє тримати й меча в руках, а говорить так, ніби завтра вже готова повести свої легіони супроти кесаря. Чи думає вона про майбутнє своєї держави? Далебі, жіночому розуму недоступно думати наперед...

Посли потупцювали і почали виходити зі світлиці, наштовхуючись один на одного... Усі, хто стояв тут, враз заворушились, заговорили, закричали, замахали руками. Вони не пригадують такої рішучости від київських владик! Але чи варто отак різко... Чого буде більше від того — зиску чи напасти? Напасти чи зиску?

Княгиня вж.е не слухала тих розмов. Відразу пішла до своєї ложниці. Ледве зачинились двері за нею, як на порозі почувся погук постельничого:

— Княгиня просить до себе Асмуда і Ставра.

— За кілька кроків ці обоє вже стояли перед нею.

— Асмуде, ти вірний навчитель мого Святослава. І ти, Ставре, здобув добру науку київських навчителів і царгородських логофетів. Ми вам і доручаємо...— вона поглянула на Гліба, той схвально кивнув головою.— Доручаємо поїхати, і не гаючись, до столиці далекої Германії, до града Кведлінбурга, до короля Оттона.

— Чули за такий град! — сказав Ставро.

— Нині, мовлять, польські князі увійшли в соуззя з великим Оттоном. Країні Руси теж був би вигідний ряд з Оттоном. І ще: треба попросити, щоб Оттон дав Києву єпископа. Християнство зростає в нас, храми постають. Священиків не вистачає. Не хочемо брати їх від Ромеї. Хощемо мати свого єпископа, щоб висвячував священиків. І своїм хрестом пов'язав Русь із західними землями,

— Проти Ромеї? — засміявся Ставро, блиснувши з-під хвацьких чорних вусиків вологими білими зубами,

Княгиня посміхнулась, нічого не відповіла на те.

— Кого хочете, того й беріть із собою. І коней візьміть із моїх стаєнь, і вівса. І мечів якнайбільше — дорога далека...— трохи подумала і сказала до Ставра: — Якщо не хочеш, аби київська земля потрапила у полон до ромеїв, яко болгарська, приведіть гідного єпископа від Оттона. То наш рятунок.

Ставро аж рота розкрив. Он воно що! Високо над землею ширяє розмисл княгині Ольги.

— Зробимо все, княгине, що велиш.

Асмуд тупцював на місці старечими зажирілими ногами — не для нього такі далекі мандри!.. Але ж не відмовлятись йому від такої чести. Ані княгиня, ані Гліб не помітили його неохоти. Зате Ставро аж підстрибував від радости. Його чорні вусики ворушились у посмішці, на смаглявих вилицях зарожевіли плями, русявий чуб не слухався, сповзав на високе чоло й прикривав широкі темні брови над синіми очима. Бравий хлопець, цей Ставро, виучень Степка Книжника!..