Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Враз ніби щось писнуло, завищало в кутку під лавою, а далі ніби зітхнуло й гупнуло. Невже домовик приліз ближче до печі, щоби погрітись? Відсунула вбік свій стілець, нехай теплом дихне і на вірного сторожа її дому. Хоч отець Григорій застерігав усіх християн, що їм не годиться вірити у ті прадідівські забобони, що. окрім Бога Ісуса Спасителя, немає на цьому світі ніякої сили, котра допомагає людині, вона таки вірила в старих добрих охоронців дому і духів. Авжеж! Ісус Спаситель — найсильніший на небі і на землі. Але ж давні кумири й духи слов'янського народу ніде не поділись, вони так само живуть з ними, як і раніше, і так само живуть під Богом великим і творцем світу за законами свого життя: одні чинять добро, інші — зло чи з жадання власного, чи з чийогось злого примусу. Для Житяни, як і для всіх, так само існували домові, русалки, перевертні, мавки, уся та сила-силенна животворящих духів та істот, що споконвіку співіснують з людиною.

Через те була доброю до них і шанувала давній звичай своїх пращурів. Русалкам і мавкам у їх свята виносила шмат хліба і глек молока, домовикові слала м'яку постіль із сухого сіна в кутку під ліжком, перевертнів і злих відьм відганяла від обійстя, рятувала дім і двір від бід. Хоча що їй до тих бід? Усе, що мала найдорожчого в житті, втратила. Нині найбільшими святами її душі були могили Гомона і Степка. Збиралась Житяна скоро зустрітись з ними на тому світі. Але чомусь її душа тужила за тим, що мусила лишити сей світ таким невлаштованим, тісним для волі, зануреним у свої вузькі потреби. Мало хто думав тепер про всіх людей і про свою країну. Лиш про себе дбали. Тому Житяна частіше молилась до неба і до земних кумирів за Київ, і за киян, і за Ольгу-княгиню їхню, щоби сили божеські дали їм мудрість і спокій, щоб Ольга й далі облаштовувала дбайливістю всю землю. Усім віддавала мзду по заслугах і по честі. Це добре, що в княгині немає в душі зла навіть до своїх ворогів,— лише суворість. Знає, певно, що зло не знищиш злом, лиш добром. От і Маломир живе собі у Любечі, і діти його хоч і бранці, але не зганьблені ані смертію, ані обидою. Але немає тій добрій княгині шани від бояр і від чужих волостелів. А це ж найперша сила, яка живить снагою будь-якого керманича. Бо легше стояти під тягарем державних клопотів, коли тебе розуміють і віншують содруги, а не ворога, що цілять в твоє серце... Це Житяна розуміє.

Мовлять, що і в Царгороді, хоч і пишно приймали, обійшли честю — не дали невісти з царського гнізда. Це ж і добре для Києва, але княгиня дуже вже перейнялась образою. А тут іще варяги з отим невгамовним Свенельдом своє удільне князівство влаштували, горнуть до себе її сина Святослава, налаштовують його проти матері. Поспішають, криводушні, доки Святослав не визрів юним розумом, прибрати до рук. Як се матері бачити і пережити? Був би Степко живий — того не сталося б!

Журилася стара і добра Житяна не своїми та й своїми клопотами. Забула і про бурю за вікнами. Та враз здригнулась від жалісливого нявчання — мабуть, вітром прибило до дверей чиюсь кішку, бо своєї не мала. Сердито сказала подумки: «А годі вже тобі, вітрище, бавитись над Києвом! Згинь-но зараз же!..» І пішла до сіней, відсунула засув — завірюха в цю мить почала якось раптом вщухати.

Важко дихали від бурі сніги, намети курилися невисокими сніговими хвостами. Небо де-не-де вияснялось — збігали пріч ошалілі хмари і повний місяць ніби зачепився за гілляччя між двома високими, яко свічі, тополями. Неподалік від нього зблиснула синіми променями зірка — і згасла. Ніякої звірини під дверима не було. Певно, почулося їй. Хотіла вже знову причинити двері, як раптом, глянувши на небо, побачила якусь рухливу тінь. Чи то збігала хмарина якась, доганяючи череду хмар, чи душа чиясь спливла над втихомиреною землею. А може, то й не буря була, а якесь чарування відьомське... Хтось напустив на Київ такий гураганище! Либонь, чи не шабаш відьомський починається на Лисій горі поза Києвом. Либонь, який то сьогодні буде день?

Вдивлялась в нічне небо — і чомусь здалося їй, що місячне світило почало гаснути, щось ніби насувалось на нього великою і важкою тінню. Перехрестилась раз, і вдруге, і втретє. Таки й не здалося: тінь на місяці побільшувалась. І вже видко було на блідому колі глибокі чорні провалля, а над ними миготіли тіні якихось літунів. Завважила, що в цю мить на землю враз упала глибока тиша.

Житяна здогадалась: так і є! Оця - буря провіщала нашестя відьм та відьмаків, вовкулаків, упирів та перевертнів... Ондечки ж вони й летять, мов чорне вороння, на своє гульбище — на Лису ж таки гору злітаються.