Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Глипнула в бік Княжої Гори і знову дала себе в полон Диву: на вершині Гори, побіля старого урвища, стоїть високий рукатий чоловік — ну просто ж над їхньою гончарною вулицею — і розмахує довжелезними ручищами, немов крилами, наче хоче злетіти. Ніби до місяця щось підкидає, потім ніби щось із нього стягує на землю... Леле!..

Приклала руку до очей — ох, як сльозяться старечі очі від напруги, хоч бачили зірко і далеко. Таки ж той чародій і стягує до Києва всю оту нечисть — і відьмаків, і вовкулак, і перевертнів, і нав'їв, і Морану з Нежитовицею і Мором. Тьху! Ану ж вона його прожене своїм хресним знаменням. Ступила крок, другий, здійняла правицю. Піднесла руку — а рука в неї заклякла, мовби скам'яніла. Хотіла крикнути — сила з грудей вилетіла. Ну й сильний же чародій повеліває тепер над Києвом!..

Вона впала, притулилась усім тілом до засніженої землі й розкинула руки. Земле-матінко, всеперемагаюча доброта твоя! Всесильна і всемогутня! Дай їй сили добратись до того чоловіка, що не знає, що робить... Хто він і чого проклинає наш град? Дай силу її ногам і її слову...

Щось іще благала Житяна, але мусила підвестись і поспішати, доки той волхвище ще стояв над урвищем і не зник в темені ночі.

Хутко опинилась поблизу нього, стала на дні того урвища, над яким чародій чаклував. І враз побачила, як від його рук ніби простяглися широкі темно-багряні пасмуги чи промені до великої хмари, що саме в цю мить насувалась на місяць. Тими своїми променями він наче тягнув ту важку снігову хмару донизу. Вона гойдалась, пручалась, аж підстрибувала, а він знову й знову обвивав її своїми променями-повивачами, загнуздував, як баского коня, і вже вона, та хмара, розгойдувалась над Княжою Горою. Бо чародій щосили розгойдував її, ніби жадав вдарити нею об Гору... Над урвищем грізно гримів його вже осиплий глас.

— Сюди!.. Бий об землю тут! Об цю Гору!.. В це гніздище гордині... Сваволі і зла!.. Погибель правди!.. Зневаги чести... Так! Іще!.. Трохи ближче! Бий!..— кричав чародій до хмари, як до живої істоти. Широко розставив ноги й міцно упирався в землю. Вітер, що на Горі ще зривався вихором, шарпав його розхристаний кожух, тіпав довгим волоссям, як повісмом...

Житяна все збагнула. Стиснулась душею і крикнула до нього:

— Обірви свої повивачі! Обірви! Я кажу тобі — обірви! Я не дозволю тобі! Згинь, злая сило!

Руки чародія здригнулись. Він почав озиратись — звідки іде цей дивний наказ? Хто посмів заважати йому помститись над Києвом?

— Це я тобі кажу, Житяна! Я ось тут, внизу. Ти хто? Ти звідки?

Чародієві руки знову здригнулись, ослабли і ніби випустили багряно-темні повивачі, що зірвались з його рук і помчали в небо. А він озирався довкола себе, в нічній пітьмі хотів побачити ту жінку, яка спивала його силу в цю останню, ошалілу мить його чародійства, котре повинно було покарати гніздище зла — Княжу Гору. Він розлютився і закричав до неба:

— Я заклинаю тебе, хмаро сніговая, буряна відрадо, розбий це місце зла і неправди! Не тікай же!.. Стій! — несамовито захрипів чародій.

— Я не дозволю тобі це зробити... Не йди! Розсійся! — закричала у відповідь Житяна з розпачем, вчепившись поглядом у хмару.— Тут люди! Тут мудрість!.. Життя не губи!.. Хмаронько, спинись! Розсійся в полі! Розвійся над лісами!..

Чародій знесилено опустив руки. Знову зникли багряні повивачі, що промінились від його рук. Хмара ж наче звільнилась від полону, підстрибнула, гойднулась — і понеслась до плавнів.

— Звідки ти взялася? — сердито гукнув чародій.

— А звідки ти тут об'явився? Хто ти? Чому твоя мати не навчила тебе добра?

— Я — Могута!

— Могута! Іскоростенський чародій?

— А так! Звідки знаєш?

— Знаю тебе. І твою матір Веселину знаю,— Житяна сплеснула в долоні,

— Мою матір називали Велина.

— То у вас вона стала так називатись. А коли жила в Києві, була Веселина. Усяк її знає.

Могута мовчав. Стояв ніби знесилений і спорожнілий. Ця жінка, яку він лише чув знизу, вирвала в нього душу разом із злістю і жадобою помсти,

Та не було в нього злости проти неї. Десь у глибині душі розумів її правду, І ніби злякався від думки, що вона може дізнатись, з якою метою він прийшов на цю кручу над урвищем.

— Стій, не йди! Я спущусь до тебе,— сказав Могута.

Застебнув поли кожуха, натягнув якусь повстяну шапчину на голову і клубком скотився по снігу з кручі. Підійшов до Житяни.

— Я тебе також знаю, Житяно. Колись ти просила княгиню за нашого князя Малка.

— Еге ж, ходила. А тебе хто сюди кликав?