Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Але ж Щербило свою науку добре знає— мечем орудувати!

— Мечем махати — то не землею владарювати. Мечем може й дурень крутити!

— Щербило не дурень! Он як розбагатів!

— Бо знає добре свою науку. За те й ощедрювали. Нехай боги нас помилують від його кермування, В його ж серці тільки жорстокість і захланність!

— Звідки знаєш?

— А брата його — Гомона — забув?

— А що ж князь Гліб? Либонь, замкнули його в теремі бояри! — раптом здогадався хтось. А ходімо на Гору, подивимося!..

— Гліб — наш заступник. Не дамо його скривдити! А де Свенельд і варяги? З ким вони сьогодні?

— Шукаймо, люди, Маломира. Хай веде нас!..

— Гомоніло, крутилось-вирувало товписько на торговищі

подільському та й посунуло на Гору. І скоро спинились: ворота Княжої Гори, які ніколи не зачинялись і не охоронялись, були глухо забиті.

— Отакої! Побачили? Що робитимемо?

— Гліба не дати в обиду. Він дітей наших навчає.

— Пали ворота. Видирайте кілля — певно, час погуляти.

А коли зібрали хмиз та почали роздмухувати під воротами вогонь, раптом вони розчахнулись, і звідти вилетіли просто на товпище людей озвірілі комонники, тримаючи списи перед собою.

— О-о-о! — застогнало людське товпище.— Оце вже чуємо руку воєводи Щербила! Він, злодіюка...

— Рятуйтеся! — люди з криком розбігались по узгір'ю. Залишився стояти тільки бородань у білій сорочці і в ногавках, стояв босоніж серед осінньої багнюки, зіпершись великими червонястими руками на патерицю. Коли на коні вилетів з-за воріт Щербило, старець враз підняв свою сучкувату палицю й щосили крикнув:

— Стій!

^ Щербило зопалу здибив коня. Спинився перед старим.

— Пощо на своїх руку підняв? Забув, чий син?

— Ти хто?

— Я той, хто рятує тебе від ганьби і від помсти Неба. Забув своє весілля?

Щербила ніби обухом по шиї вдарили — він аж зігнувся від подиву. Враз у пам'яті спалахнуло його весілля з Веселиною. і наїзд Олегових дружинників, і віщування волхва Сивулі. То це той самий віщун?

— Це ти, волхве?

— Згадав… А мої слова викинув із пам'яті?

— О, ні.

— Бачу все ж таки, що забув. Гординя таки осліпила твою душу. Гинеш, Щербиле!

— Що мелеш? Іди звідси, чародію!

І хльоснув старого по сивій голові пужалном. Волхв затулив обличчя долонями. Стояв серед калюжі, оббризканий копитами баского коня воєводи й ніби онімів.

А Щербило сліпо летів назустріч своїй Долі. Лишень одна думка палила його: зараз, або ніколи! Або ніколи...

Лодії княгині та її людей причалили до берега вночі. Сторожові човни супроводили її з обох сторін. А лиш княгиня та сольба ступили на берег, вартові з човнів вихопили мечі й повели усіх на Княжу Гору.

Ольга нічого не знала, не могла нічого здогадатись. Онімілі її стольники, купчини, служки разом зі Святославом лишались на березі.

— Що тут вчинилось? Яка біда? — допитувавсь хтось із челядиніків княгині у супроводжуючих. Ті мовчали. І княгиня слухняно ступала крутою стежиною до своїх палат. Перебирала в пам'яті свої світлі й чорні дні на цій бунтівній землі. Як тільки який володар залишить Київ на тривалий час. так тут і змови, і ворохба. Скільки їх уже пережила вона! Їй здавалося, що вона затишила землю назавжди. Усіх задобрила, усіх нагородила. Навіть Гордину — адже її син Чуриня був зі Святославом. Висока честь, якої вона домагалась! Тоді ж хто цього разу здійняв над Києвом меч?

Коли опинилась у дворі біля своїх палат, біля вогнищ, першого, кого побачила, це Щербила. Не вірила собі. Не може бути!

А він ішов їй назустріч усміхнений, впевнений. Таким його не бачила ніколи. Дивився їй в обличчя, розвів руки, ніби хотів упіймати її в обійми.,. Що це?..

— Княгине, ми тебе чекаємо.

— Бачу,— сухо мовила,

— Народ київський жадає тобі сказати свою волю.

— Чого хощеш, Щербиле?

— Слабкі твої руки, княгине. Хощу стати поруч з тобою і... підперти тебе! — докінчив трохи невпевнено.

— Підперти мене чи взяти моє кермо?

— Так, забрати кермо,.. Досить жоні кермувати. Се справа мужа. Його рука міцніше тримає меч.

— Державою кермують не мечем. Головою, Щербиле!..— розсердилась Ольга.— І знаннями. Чи знаєш цю науку? Де бував, у яких краях? Чого навчився доброго?

— Не бував... А ти будеш мені допомагати. Хіба ти цього не хотіла?

Княгиня мовчала. О, вона колись таки того жадала. Але нині, коли її полонив цей її вигодуванець, вона цього не хоче. Вона мусить вирватися з його полону й полонити його.

— Чому ж... мовиш про це тепер? А раніше мовчав.