Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

І він, мудрий, сильний, красивий муж, мав би постійно випрошувати у княгині ласки на владу!.. Скільки б вона йому виділила тієї влади і ласки і чи довго виділяла б? Рік чи п'ять? Допоки ділила б з ним ложе?! А далі? Що зробила б далі? Напевно вигнала б! Як те колись зробила всесильна бояриня Гордина.

Щербило те знав. Тому й намагався не дивитись в мінливі й палкі очі княгині, коли вона кликала його до своїх палат на вечірні бесіди. Тому так холодно і навіть байдуже — до зневаги! — приймав її щедрі дарування. А княгиня, бач, губилась у здогадах, металась душею, рвала в собі серце — шукала причину тієї жорсткої стриманости і навіть... озлоблення.

Гордина, дізнавшись від покоївок княгининих про такі дива воєводи, лише радісно посміхалась своїми блискучими молодими очима, захованими у сіті зморщок, посміхалась нестримно своїм беззубим, запалим ротом: вона ж бо знала, що хоче Щербило.

І ось настав час, коли вона, Гордина, віддасть йому те, чого той жадав ціле життя. У нього велика дружина відважних мечників, за спиною багата й упокорена деревська земля, яка залюбки підніметься проти Києва і його владців; вона ще підіб'є своїх чернігівських бояр та декотрих київських,— вона добре знає, хто яким духом дихає! Знає, що бояри київські терплять Ольгу тому, що вона слабка жінка і тому мусить опиратись на них, годити їм. Ці боярове як сліпці, проте не бачать, що в тій слабкості і сила княгині. Бач, Ольгу терплять, а її, київську бояриню, свою, не схотіли терпіти колись, бо ніде не цінують своїх мудреців і володарів. Щоправда, і вдача у боярині крута, коли не жорстока. Ольга вміє м'якше ступати і тихо скручувати неслухняні голови.

А ще бояриня Гордина підніме волхвів. Заради віри пращурів, яку топче християнка-княгиня, вони піднімуть народьство київської землі на стань.

Ці слова вона принесла в Іскоростень, у колишній князівський терем, де нині жив і владарював київський воєвода з дружиною. Щербило вислухав бояриню заціпеніло. Здалося, що він давно вирвав із свого серця пекельне бажання влади. Притлумив і свої мрії про княгиню, бо зрозумів, що йому княгиня не віддасть ні себе, ні державного керма. І ось тихо вповзла в його світлицю ця кароока шипуча змія. Невже це колишня красуня? Вона!.. Вона!. . Її красиві вигинисті уста, прорізані глибокими зморшками, її отой беззубий рот... О Гордине! Твоя зістарена постать нагадує і йому про біжучий час, який знищує не лише красу, а й життя... Нагадує, що і його чорні кучері взялися сивим інеєм. Що скоро, може, і його кості забіліють десь у степу безкрайому чи в лісових хащах. Але ні! Та ні ж! Вона йому нагадує, що час минає і треба поспішати, не гаяти хвилі на вагання. По київських вулицях уже пішли волхви. Погрозливо гомонять юрбища на подільських торговищах. Княгиня запродує їхню старожитну віру ромеям-хрестителям. Київські бояри озброюють загони челяді. Хочуть вирвати силою у княгині якомога більше золота. Але вони легко повернуть свої сили супроти неї, якщо сказати, що княгиня приховала золото, а їм дає лиш невеличку частку... Такого вдалого часу може й не трапиться вже ніколи, А ще: княгиня, відомо ж, продала нашу поляно-руську країну і нашу віру ромеям... Воєвода Щербило може стати визволителем Києва!..

— Але ж... твій Чуриня? — сумнів все ще хитав душу воєводи Щербила. Уже стільки разів ця бояриня кидала Київ ув обійми ворохби!..

— А що, він дитина. Стане мужем — служитиме новому володареві. Своєму.

О, клята бояриня знала, куди спрямувати останній рішучий удар! Він, Щербило,— свій володар, не приходень, не варяг, а свій-таки, київський!.. Струсонулася і ніби прокинулась його душа. Затряслись руки, здригнувся голос...

— Іди на Київ. А я тут зберу дружину, прийду слідом.

— Іду вже, Щербиле. Я вірю в тебе...— Гордина випросталась, ніби вмить скинула з пліч важкоту літ, переможно зблиснули її карі очі. Вона знову немовби закохалась у воєводу, у свого Щербила. І вся змінилася, враз стала красивою, рвійною, нестримною... Такою він колись її кохав. В якусь мить наче злетіли з неї сіточки зморщок з обличчя, а сиві коси, що вибивались з-під високого білого рантуха під білим убрусом, ніби засяяли срібними нитками. Гордина! Ти знову граєш вогнем!.. Але... чи є у нього час на вичікування? Тепер — або вже ніколи!..

Щербило вийшов із княжого терема й попрямував до річки. Річка Уж звивалась і шумувала серед скелястих берегів, оминаючи вирами велетенський плаский камінь... Мовили, що колись з цього каменя боги деревської землі скинули у чорториї якогось київського заброду-священика, що хотів був їхню віру замінити новою, ромейською. Відтоді ніхто на той камінь не ступав ногою, хоча раніше завжди стояли волхв і князь, розпалювали жертовний вогонь.