Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Пливе за кормою осінній берег Дніпра-Славути. Пливуть-мережаться і її думки. Заходиться душа, коли уявляє, що скаже вона Житяні й Мальві. А Малкові що відповість? Ніби тої ж миті випливли перед нею його втомлені, пригаслі очі. Глянули на неї сумовито і... глузливо...

Скаже вона усім: невісти не дали; данину пообіцяли віддати згодом, а нині тільки харатью написали; а дали їй хрещення і високий титул архонтеси свого народу і дочки імператора. А вони їй у відповідь: маєш і без того високе ймення великої княгині Країни Руси — і від бояр, і від купчин, і від оратаїв, і від рукомесного люду. Пощо так довго сиділа в Царгороді? Які ряди-угоди складала з царем ромейським? І чим будеш платити за оті свої чужинецькі титули, які нічого не дали ані тобі, ані нам?

Вона мусить їм тоді сказати правду: цар обіцяв прислати данину, а вона обіцяла цареві послати багато воїв. Своїми животами вони мусять боронити блиск його золотого вінця. Мають проливати свою кров, усіювати чужинецькі землі своїми білими кістками, аби могутня Ромея і далі вивищувалась над усіма і називала її і її синів варварами, дикунами...

Стукнуло днище лодії об підводне каміння. Схопились гребці з місць, стали веслами відштовхуватись. Нарешті злізли з того камінюччя, причалили до берега. Починався перший дніпровий поріг, якому ромеї дали назву Струкун. Княгиня зійшла на скелястий берег. Вітер рвонув поли її горностаєвого окрила, ударив у в обличчя холодним і мокрим крилом. Позад неї тупцяла її вірна служниця Смілянка, бояри і купці. Хтось ззаду легенько взяв її за лікоть. Її гонець — Ставро! Швидкозорий, прудкий цей виучень Степка, тепер вірою і правдою служив княгині руській. Ніби через нього промовляв до неї інший чоловік, Степко! — такий же ставний, світловолосий, синьоокий, тільки от цей мав темні, закручені догори вусики.

— Княгине, київські бояри мають до тебе слово,— чемно й шанобливо промовив до неї. Душа її зіщулилась. Доброго слова від бояр не доводиться чекати... Але Ставро заспокоїв її: — Ми всі дбаємо про твою честь і про нашу державу. Послухай їхньої ради.

— Добре, я вже слухаю,— вона спинилась, начікуючи, коли наблизяться до неї бояри і посли,

— Не можемо увійти в Київ без невісти для княжича. Вели зараз же, княгине, послати сольбу в якусь землю — болгарську чи мадярську — хай знайдуть твоєму синові невісту. І не будемо мати осороми від киян і від усієї землі нашої,— сказав їй боярин Мостило.

— О, так... Мудра ваша рада! — зраділа Ольга. Вона вмить випросталась — вони таки розуміють її! — Де пресвітер Григорій?

— Ось я, княгине. Поруч з тобою,— обізвався Григорій. Він теж ніс у своєму серці образу на зверхність Царгорода. Хоч і знав, що так буде, проте не міг пробачити отого нахабства священиків і содругів Полієвкта, котрі, здається, кермували всіма церковними справами поза його спиною.

— Василевс Костянтин кого найбільше нині боїться?

— Дунайських угрів, княгине...

— Чи далеко звідси до Пешта, отче? І чи знаєш, як туди дійти?

— Княгине! — мало не закричав од радости Григорій.— Я знаю туди шлях. Я ж туди вже ходив!..

— Пощо багато слів, лаштуйте свою сольбу до угрів. Ставро, чи хочеш піти разом із пресвітером?

— Я вже йду, княгине! — радісно метнувся Ставро.

Ольга лиш усміхнулась. Що ж, царю Порфирородний, Багрянородний і ще якийсь там! Руси нині поєднаються з тими страшними твоїми ворогами ще міцніше. Ти зневажив соуззя з великою Країною Руси і тепер дістанеш не содруга, а ворога в ній!

Бояри і посли збуджено загомоніли. Швидка й дотепна на розмисл їхня княгиня. Справді-бо, тепер Київ стане осібно супроти імперії разом із Угрією. Вони ж пропонували кесарю мир, і любов, і поміч воями, і жадали так мало: аби їхню країну Ромея трактувала як рівну собі, без підлеглости, і щоб сплатила всі борги, в котрих сама зобов'язувалась. Ромея ж возгордилась. Тепер по всьому світові розтеленькає, що їхній василевс, кесар, імператор, цар не захотів родичатися з київським княжим двором, бо він, Костянтин, вищий від усіх правителів і владик, яких купив за золото!..

У відповідь на це Країна Руси протиставить їм соуззя й подвійне родичання з непереможними воями-ординцями!..

Ольга відчула, як повеселів навколо неї натовп ліпших мужів Руси, як вони заусміхалися, і здалося їй, що навіть рвійний осінній вітер став теплим і дружнім і навіть просвітліло низьке похмуре небо над Славутою-Дніпром.

— За старим звичаєм наших пращурів, маємо тут принести жертву,— сказала княгиня. Від несподіванки всі завмерли.