Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

А він хотів би їй сказати, про що написав у своєму трактаті для свого сина Романа, майбутнього керманича цієї блискучої держави. Костянтин зиркнув до Романа, немовби хотів сказати йому: чи ти бачиш — ось і знову варвари вимагають для своїх династій нашу імператорську кров!.. А потім, яко родаки, будуть влазити в наші справи, забирати землі і гради й м'ятежити...

Роман зрозумів батьків погляд, усміхнувся. Костянтин звернувся до тлумача:

— Перекажи княгині мої слова. За законами і звичаями нашого двору не можемо цього зробити, княгине. В минулому імператори, які одружували своїх дітей з дітьми інших володарів, завдали великої біди владі й державі, І хозари, і болгари чимало крови тут пролили, вимагали імператорських корон і плащів.

— Моя земля дасть тобі, кесарю, багато воїв — відіб'єшся від усіх! — запевнила спокійно Ольга кесаря,

О, вої нам дуже потрібні. Чи ж є правда в твоїх словах?

— Тільки правда, кесарю. Мечі київських воїв скріплять між нами мир і любов.

— Ми... будемо ще говорити про це, княгине...

— Я не вимагатиму в тебе ні корони, ні плаща. Дай мені для сина жону із свого роду.

— Це так… Треба обмізкувати це!..— бурмотів Костянтин... З одного боку, вої... Йому потрібна безконечна кількість хоробрих воїв!.. Але ж треба зберегти і свої закони, треба показати і синові Роману приклад!..

— Ти думай, кесарю. Я тобі даю добру раду. А я прибуду до Києва і дам тобі знати, коли зможеш дістати моїх воїв.

— Мені треба якнайшвидше княгине.

— Гаразд. Я тобі перекажу через твоїх послів. Іще додам воску, і хутра, і шкіри...

Великий блазн у словах княгині!.. Але ж він порушить закон, який же сам і встановив тримати. Роман розглядав людей, намагався не дивитись на муки роздумів, що відбивались в очах його порфирородного батечка. Розумів, що вітець його борсається в тенетах, які ж сам і розставив для себе.

Раптом Костянтин згадав: патріарх! Де нині його престарілий Полієвкт? Нехай негайно ж охрестить княгиню з усіма почестями — і якнайбільше святочности та урочистости! І це буде мздою для честолюбної володарки Країни Руси.

Кесар повернувся до логофета:

— Пошли когось до Полієвкта. Хай приготується до хрещення княгині. У святій Софії.

— Дякую тобі, кесарю,— зраділа Ольга.

— Я сам буду твоїм хрещеним вітцем, якщо Полієвкт дозволить.

А ти добре його попроси — він і дозволить. Хіба ні? — втрутилась августа Єлена. Їй також хотілося, щоб ця правителька великої багатої землі стала їхньою доброю сусідкою. Коштовне каміння і вої попливуть тоді до них рікою!..

Ольга, втім, відчувала, що в цій щедрій і дружній запобігливості августійшої родини криється якась таїна. Може, тільки цими почестями й хочуть відкупитися від неї? Здобути воїв і ще чогось... А де ж їхня данина Руси? Вона їм ще не нагадувала.

Кесар і Єлена позіскакували з крісел, заметушились і всі гості.

— Де логофет? — нетерпляче озирався Костянтин.

— Запрошуємо до зали Юстиніана,— випірнув звідкись той.

До Ольги пробився крізь товпище людей Ставро.

— Княгине, не відступай. Хай дають нам невісту.

— Княгиня мусить сісти за стіл для гостів — придворних жінок імператриці,— перебив розмову препозит і взяв Ольгу-княгиню під руку, щоб посадити на визначене для неї місце.— Цей стіл називається усічений, і за нього сідає вся кесарева родина. Велика честь для княгині сидіти поряд з родиною августійших царів наших! — царедворець улесливо заглядав їй в обличчя... Запобігав ласки і дарунків.

Вона знову розм'якла душею — жодного посла не садять ромейські царі за спільний стіл з імператором. Ця честь тільки для неї! Її віншують тут вище від усіх чужинських послів! Хай бачить це увесь світ!..

Але хвиля гордости змінилась хвилею сумнівів. Ніби чийсь голос всередині застерігав її: щоб ця честь не принизила в тобі доброчесности й глузду, щоб не зігнула твою гідність! Стережися!

Ольга сиділа за обіднім столом навпроти августи Єлени. І раптом помітила, що Святослав із Свенельдичем і Асмудом пробирається до виходу. Там ще купчилися її посли і служниці, очікуючи, доки і їм вкажуть місце за столом.

— Запрошуємо гостей до Хризотриклину! До Хризотриклину! — верховодив і тут той же препозит.— І ви також... Тут лишається тільки княгиня-володарка.

Та Святослав не зважав на розпорядника церемонії. Зі своїми людьми він зник за дверима зали. Що ж надумав? Бачила — хлопець украй ображений. Кесар відмовляє їм дати невісту... Вважає їх нижчими людьми! Чого було їхати? Щоб почути оте приниження? Княгиня вперто буде домагатись династичного шлюбу, але даремні зусилля! Був певний, що мечем, тільки силою меча потрібно себе утверджувати! Ось лиш дочекається, доки візьме кермо держави до своїх рук. Хай запам'ятають його ім'я...