Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Ольга тепер чула себе матір'ю всієї Країни Руси і, як мати, в ці тяжкі хвилини передумів прощала, ніби малим дітям, і злі слова, і нечестиві забаганки усім. І для всіх жадала здобути перемогу і велич. Тихо раділа, що цих її коромольних думок ніхто не міг підслухати. О, коли б про них дізналися, який м'ятеж душ здійнявся б супроти неї! Яка заздрість і ненависть звились би в тугий гадючий вінок навколо неї, щоб задушити, знищити навіть думку про вищість жінки-правительки! Про її перевагу в умінні управляти державою!..

Ольга чекала... Перечитувала в'юнкі сторінки пергамену, де був списаний Ігорів ряд-угода літа 944-го від народження Христа. Усе тут передбачено: мир і любов з гречинами, торгівля з ними, видача послам на утримання «хлібного» і «місячини» для купців. Навіть визначено було, в які ворота мають вводити русичів у царський град і під охороною і які грамоти з якими печатками — золотими чи срібними — мусять вони мати від великого київського князя. Одного немає: що русини-країнці колись торгували без мита. І немає, щоб давати Країні Руси данину. І немає того, як зустрічати кесареві володаря Країни Руси... Може, це і збиває з пантелику братію писців і різних урядових чинів? Може, вони виробляють для такого випадку свій статут? Бо вже скоро й осінь. А на зиму тут не залишають ні гостей, ні послів: надто багато міліарісіївтреба було б вигребти із кесаревої скарбниці, щоб прогодувати силу-силенну приїжджого люду...

— Княгине-матінко, прибув гонець від царя! — схвильовано повідомила покоївка, що зайшла з сінець. Ось воно! Дочекались...

— Хай заходить,— підвелась з-за столу.— Клич княжича.

Проте покоївка не зрушила з місця.

— Ти хочеш іще сказати щось?

— Так... Княжич уночі відчалив на своїй лодії... І не повернувся. Ніби подався на Київ.

Княгиня заніміла. Не дочекався Святослав сеї хвилини. Утік! І ніби витяг з неї душу...

— Гонець... хай зайде...— голос був у неї безбарвний і кволий. Чому ж раніше їй не сказали про цю втечу? Покоївка нижче схилила голову, наче вгадала її думку.

— Не хотіли тебе тривожити. Гадали, що скоро й сама так зробиш — повернешся на Київ.

Їй не вірили! А чого вартий володар, котрому вже не вірять? І ось на порозі келії гонець від царя. Від самого сонцесяйного, Порфироносного, Багрянородного Костянтина Сьомого, що нині сидить міцно на царгородському престолі. Він чекає на неї, і на всіх її родичів, і купчин, і значних людей — чекає у тронному залі. У середу — дев'ятого дня вереса місяця... Це був 957 рік по народженню Христа…

— Імператор Костянтин і його супруга Єлена збирають увесь двір до найліпшої зали палацу Магнавра. Чекають на київську княгиню, володарку Країни Руси — Ольгу. Зі своїми людьми та з княжичем і його людьми! Маєте пройти через Південні ворота. Урядовці і воїни кесаря охоронятимуть вас усіх!..— гонець ще й далі говорив, говорив про подробиці їхнього шляху, а вона вже того не сприймала... Усвідомила, що гонець уже зник, коли за ним хряснули двері. На порозі незрушно стояла покоївка. Чи то було видіння, чи явність... у

— Смілянко, це ти?

— Я, княгине. Дочекались!.. Яка висока нам честь!..

— Скажи Ставру, хай візьме лодії і ліпших гребців і дожене Святослава. Скільки днів лишилося до дев'ятого числа вереса?

— Дев'ять днів, княгине.

— Добре! Хай заверне його назад. Хтозна, може, тут вирішиться його доля... І нас усіх...

— Скажу, княгине...— і вибігла.

* * *

Золото... Золото... Скрізь було стільки золота, що від його блиску в очах мерехтіли блискітки й ніби сипалися, як золотий дзвінкий дощ, на землю, на голови й одяг людей, котрі товпилися під золотим склепінням цієї велетенської золотої зали. Ба, здавалося, що ніби й люди в цьому золотому блиску втрачали рухливість й ставали тремкими золотосяйними стовпами або розчинялись у золотому тумані. Та лише на мить запаморочилась у княгині голова, Другої миті вона, тріпнувши дзвінкими срібними підвісками скіфської цариці, що спадали з її високого начільника, стрепенулась і ніби відігнала від себе золоту полуду. Ніякого дива тут нема — ромейський кесар он сидить в кінці зали на золотому стільці у золотій короні, сидить на стільці, який тут називають трон, й лукаво стежить за нею. От чого він довго готувався до цієї стрічі! Не знав, чим здивувати, чим запаморочити їй голову, аби пам'ятала ця зухвала володарка, що він недосяжний, недоступний, купається в золоті, яко і сам Бог на небі, і ніхто з володарів земних з ним не може бути рівним. Вони, оті володарі, посли, купці, поети, лиш можуть наблизитись до трону, здаля покланятись, а декотрим дозволено навіть на колінах підповзти до його ніг й поцілувати золоту пантофлю чи кінець його багряного окрила,