Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Може, й так. Я хотів тобі сказати: не бери в жони грекині. Вона згубить і тебе, і твою державу. А візьми болгарську царівну. І прийди візьми болгарську землю. Будь у ній царем — ти ж з роду великого Симеона. Навіть схожий на нього. Чи знаєш про нього?

— Чув від княгині-матінки. Вона так само каже: забери в болгарській землі свою спадщину.

— Твоя спадщина — вінець болгарських царів. Будеш володарем слов'янської держави.

— А ти? Ким хочеш ти бути?

Калокір заусміхався самими очима:

— А я перехоплю вінець возносливих царгородських кесарів. Вони усунули мій древній рід від двору. Я хочу повернути свою правду.

— У нас із тобою єдина правда, Це мені подобається.

Калокір знову посміхнувся своїми загадковими очима. Він був задоволений: княжичу сподобалась його думка. Але ж надто він якийсь іще хлопчакуватий. Певно, прийшов до нього зарано.

— Отче, скажи княгині-матері, хай повертає додому. Хочу додому. Надокучило тут голубів стріляти.

— До княгині прийду іншим разом. Як станеш мужем і візьмеш в руки батьківський меч.

Він залишив Святослава у збентежених роздумах.

* * *

Ольга затято чекала. Нікого ні про що не просила, міцно стискувала затвердлі вуста. Вона мусить зустрітися з кесарем! Вона тут залишиться доти, доки не переговорить з Костянтином. Називають лакузи його Багрянородним, Порфирородним вінценосцем. Народився ніби вже в одязі кесаря. Але, може, в царському вінці й народився, людської гідности не дістав ні від народження, ні від виховання. Скільки ж триматиме її, жінку в літах, велику володарку великої Країни Руси, скільки ще триматиме її яко бранку в монастирському заточенні?

Кесар Багрянородний виказує їй зневагу. Трактує її як якогось забіглого володаря печенізької чи іншої орди, яко варварку-дикунку!.. Ніби Ромея ніколи й не схиляла своєї голови перед Київською державою, ніби Оскольд не прибивав свій щит до царгородських воріт! Ніби не бігли посли від імператорів навперейми до ратей Олега чи Ігоря й не умовляли їх укласти мир і ряд на яких завгодно умовах!..

Ольга сиділа цілими днями в прохолодній монастирській келії і перечитувала харатью, що списали київські писці з ряду-угоди князя Ігоря. Ось тоді вони записали, що і русичі, й ромеї бажають «обновити ветхий мир» й «утвердити любов» на всі літа... Іще записано: «А великий князь руський і бояри його да шлють в греки до великих царів грецьких кораблі, скільки хочуть, із слами і з гостями-купчинами, яко же їм установлено». От і прибула сюди сольба Країни Руси. А вони ніби не помічають. Ніби не було ніколи ніяких угод, ніби й не знали, що тут сидить сама правителька Країни Руси.

Одного ранку до княгині зайшов Святослав із Свенельдичем. Рішучі, рвійні, скаламучені душею. Не хочуть більше чекати!

— Рушаймо назад. Чого тут сидимо на посміховисько ромеям?

— Маємо дочекатись, сину. Наш гонець завчасно повідомив про наше прибуття — йому відмови не було. І нам ніхто не відповів.

— Але ж... тебе, володарку, тут зневажають. Хіба не бачиш?

— За терпіння Бог воздасть нам.

— Бог! Твій Бог ромеям-гречинам служить. Вони його в золоту одіж вдягли і он які муровані кріпості воздвигли!.. Але хіба то для Бога? То для людей, щоб тримати у кам'яницях!..

— Бог для всіх однаково справедливий, сину. Він не винен, що його одягають в золото. Правда його для всіх однакова. І захист його для всіх скривджених...

— І чого ти віриш в цього ромейського Бога?.. Коли ми вже і сухарі докінчуємо гризти...

— Святославе!.. Сину… Шлунок не може кермувати розумом людини. Тим паче розумом володаря. Можна жити без хліба, сину, але не можна без віри!

Святослав аж поблід.

— Ходімо! — кинув до Свенельдича.— Я так і знав. Повернемось до Києва самі.

Ольга довго дивилась на двері, які грюкнули вслід за юнаками. Кипить молодецька кров! Б'є в голову — і це погано для керманича держави. Бо тоді він чує лише своє серце і кипить за свою власну честь. Ні, вона відчуває, що не може повернутись ні з чим: за своєю спиною чує велику країну, яка, затамувавши дух, дивиться на її двобій за честь і гідність народу. І княгиня Ольга буде до останку битися за них, навіть після своєї смерти — іменем своїм, прагненнями своїми. Вона піднесе ввись це подніпровське крило слов'ян, з'єднає його з крилом подунайських слов'ян — і весь слов'янський світ здибиться й злетить у високість духу. Тоді загребущий Царгород не зможе зламати незалежність слов'янських держав — вони разом стануть супроти віроломної ромейщини... Оце і буде її помста гордим імператорам Ромеї за довгі приниження болгарської землі, за зневагу Країни Руси... А їй дістанеться найбільша в світі винагорода — пам'ять у поколіннях і справедливий суд від Бога... Але як тяжко, коли тебе не розуміють довколишні люди і навіть найближчі — рідні... Хто знає, скільки потрібно їй мати в серці мужности, наполегливости, щоб досягти цього. І щоб їх — отих простодушних, лукавих, жадібних, заздрісних, бідних розмислом і віроломних — підняти вище, на ще один щабель пізнання себе і свого місця в світах... Тоді держава і народ її здобудуть безсмертя серед інших держав і народів. І вона вознесеться також разом із своєю державою. Через те княгиня руська затято чекатиме. Володарі повинні вміти терпіти й вичікувати. А це доля жінок. Вони, жінки, ціле життя терплять від своєї слабкости, ціле життя чогось чекають — то кохання, то доки виростуть діти, то визнання своєї тяжкої праці — в дітях, в домі, в державі — і зносять терпляче від усіх образу. Часто й зневагу за те, що вони, жінки, не мають такої сили в ліктях, як чоловіки, особливо, коли ті рвуться до влади... Звичайно ж, ніхто з чоловічого племені і не подумає визнати, що та жіноча слабкість винагороджується більшою силою прозріння, глибшим розмислом, умінням знайти вихід, щоб не впасти, вистояти — і перемогти! Не визнають чоловіки нізащо і того, що жінки, народжуючи й виколисуючи своїх дітей, народжують, виколисують народ, дають йому слово, пісню і совість. І це від Неба! Бо жінка пов'язана з ним муками народження людини, здатністю віддавати своє життя своїм дітям.