Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Кам'яне дворище монастиря Маманта вдень ніби перетворювалось на розпечену піч, де русичі знемагали від спеки. Поменшало урядовців-писців. Скоро вони ніби й зовсім забули прибульців. Княгиня супила брови, стискувала уста. Хтось намагався вийти до града — ворота були замкнені, а зовні стояла варта. Що це? Якби не набрали з дому їстівних припасів, згинули б від голоду.

Минув місяць квітень, минув і травень. Київська сольба, здавалося, потрапила в пастку. Не журився лише Святослав. Щодня виходив на подвір'я з луком і стрілами, чатував на зграї голубів, що час від часу кружляли над банями монастирських церков. Його меткі постріли розважали челядь та веслярів. Княгиня якось спостерегла, з яким серцем він цілився в тих птахів. Здавалося, що тими стрілами він вистрілював в отсю їхню ганьбу, в цей полон і зневагу, в тих пихатих писців, урядовців та кесарів, що зневажили їх своїм забуттям. Обурювався навіть Свенельдич, у якого згасли надії якомога більше виторгувати у ромеїв золота за міхи з бобровими хутрами, які він прихопив із собою.

Ольга ніби заніміла. Свенельдич колотився сам і колотив усіх навколо себе; можна перелізти через отії високі стіни, а там легко найняти провідників на торги у когось із велеможців! Чого ж сидіти, коли можна ще й заробити!.. Київські бояри радили: не можна нічого порушувати. Треба вичекати! Бо почалась уже боротьба за честь країнців-русів, Вони не можуть нічого ні в кого просити. Безконечно їх не триматимуть тут: це означало б викликати велику обиду в Країні Руси, яка прийде на перший заклич своєї володарки. А Ромеї не до війни з ними...

Одного надвечір'я на дворищі монастиря об'явився молодий чернець. Спочатку він здався старим, згорбленим і схиленим. Але дивно було, що мав молоде обличчя, а в бороді і вусах жодної сивизни! Очі блищали зацікавленням і якоюсь жагою. Поволі обходив монастирське подвір'я, заглянув до соборної церкви, до трапезної. Когось ніби начікував. Побачивши, як Святослав вправно б'є стрілами голубів, підійшов до нього. Заговорив по-слов'янському.

Княжич зацікавлено розглядав ченця. І раптом зігнутий ченець випростався, став вищим і величним.

— Княжичу, до тебе я прийшов. Давно очікую тебе.

— Хто ти? Від кого прийшов?

— Я Калокір. І прийшов ні від кого — від себе лише. А раніше, бувало, ходив і від царів.

— Від яких же?

— Від болгарських. Від Петра і його шуряка Сурсубула. Ходив часто до Царгорода. Мій батько колись висватав цареві жону — Марію. Так захотів тоді Сурсубул.

— Ту, що нині є жоною йому, Ірину?

— Ту саму. То після вінчання поміняли їй ім'я.

— Ти болгарин? — зрадів Святослав.

— Ні, я з вірмен. А все життя прожив мій вітець і я в Болгарії. Свою мову вже забули. Тож ніби я тепер і є болгарин.

— Але ж ти говориш, як і ми, по-слов'янськи!

— Так, болгари розмовляють усі по-слов'янськи, а декотрі, які освічені, по-ромейськи: бояри, та царі, та їхні чада. Давні болгари, що прийшли до слов'янських осель Подунав'я, зникли, стали слов'янами. А тепер зникає і Болгарська держава.

— Як то? — дивується Святослав.

— Чи й збагнеш: Болгарія гине в обіймах Ромеї. Кесарі Ромеї на словах визнали її рівною собі, а тільки молодшою. В Царгороді болгарських послів садять за столами, що стоять вище від інших. їх кличуть на всі церемонії. Поять винами, лестю і нагородами — і вже привчили так, що всі бояри болгарські забули велич великого Симеона. А він же перевертав імперію мечем!.. Хотів, щоб стояли рівно Ромея і Болгарія! Тож і заводив своїх просвітників і схоли...

— А навіщо? — знову не розуміє Святослав, Обличчя Калокіра раптом спалахнуло гнівом:

— І ти це говориш? Ти, нащадок великих скіфів!..

— Ми не скіфи!..— обурився Святослав,— Ми руси-країнці.

— Ромеї називають вас гордими скіфами! І я гадав... Я ще хотів говорити з тобою про велике! А ти... Як дитина,.. Скільки років маєш?

— Сімнадцять.

— Уже б пора дозріти розмислом державним! Ну, гаразд. Рости!.. Бачу, не втямиш моєї мови...— Калокір із жалем подивився на княжича і пішов геть сердитими кроками...

Сонце пекельно палило. ї пекло на душі у Святослава. До нього... Саме до нього приходив цей дивний ченець на ім'я Калокір. Чого ж він приходив? Що хотів сказати?

Одним стрибом догнав Калокіра, схопив його за руку.

— Чекай же, отче. Я хочу... тебе зрозуміти. Я зрозумію! Скажи, з чим приходив до мене?

Калокір дивився на нього недовірливо. В його чорних бездонних очах відблискували якісь зачаєні іскрини сумніву.