Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Але виходило, що Малко вважав її слабкою... що її тримала мовчазна згода нових і старих бояр київських... Справді-бо, це, мабуть, так... А вона, отруєна владою, не помічала цього... Якою іншою стала вона через літа й роки!... Малко відкрив їй саму себе. Справді, він великий подвижник... Ні, вона, мабуть, не змогла б перемогти себе так, як це зробив він.

— Що будеш нині робити? Я йду до Царгорода, у Києві залишається тільки воєвода Претич...

— Чекатиму твого повернення. Дивитимусь, що вчинять твої бояри. Якщо звелиш, допомагатиму твоєму воєводі. Цих сіреньких, непомітних боярчиків треба боятись. Я знаю їм ціну! Це вони вбили мого вітця... потім мене полонили і віддали в твої руки... Ти не знаєш, що оті тихенькі посередності мають найгостріші зубія і найбільшу заздрість. Їх багато. Коли вони з'єднуються, вони перемагають наймудріших. Вони безжалісно знищать усіх, хто кращий, хто розумніший і чесніший від них. Бережися їх, княгине!.. Я вже обпікся... З мене досить...

— Було і в мене таке,.. Я бачила їхні зловісні лиця, коли вони приступом ішли на мене... а я з дітьми!..— очі її зблиснули спогадом. Та краще його не було б!.. В очах сяйнуло полум'я пожежі, котра палахкотіла навколо її терема. А вона, задихаючись від гару і диму, міцно тримала за руки своїх маленьких донечок... О Господи, де їхні чисті душі? І ось тепер...

— Що маю нині робити?

Те, що й робиш. Але знай, якщо спіткнешся, вони відразу ж тебе оббрешуть, а в брехню вірять усі! То правдивим словам не ймуть віри!.. Якщо ж будеш удачливою — пробачать.

Проте не забувай, що мудрий чи розумніший завжди стоїть на дорозі у сіреньких і нездарних, завжди їм заважає. А сірий натовп швидше розуміє подїбних до себе. Вони йому зрозуміліші. Тому й переходить на бік захланників, які тільки й уміють кричати, буцімто вони стоять не за себе, а за народьство!...

— Це так, Маломире... Я вірю в твою чесність.

— Дякую, княгине, за довіру. Але для мене твоя довіра небезпечна. Бо довіряють мені і київські мужі. Якщо кияни зворохобляться і змусять мене робити те, чого ти не хочеш, що тоді скажеш?..

— Що ти зрадник...

— Це так. Через те краще я допоможу твоєму воєводі порадою, коли треба буде. Але й біля воєводи потрібне око. Пристав до нього мого Добриню і дай йому мечників... Хтозна, чи не перекуплять бояри твого молодого тисяцького... І тоді!..

Ольга жахнулась своїй легковірності. Вона залишала Київ на волю бояр, тих, котрі вбили останнього Києвича, котрі палили її живцем з дітьми, котрі зрадили й Ігоря, й Маломира... О, гадюче боярське плем'я!

— Дякую тобі, Малку, за слушні слова. Хочу повинитись перед тобою за Малушу. Люблю її, яко свою дитину. І довіру маю до неї. Але Святославу ліпше взяти в жони царгородську царівну. Розумієш? Тут справа величі Країни Руси.

— Я розумію, княгине. Та повір мені, Царгород дивиться на нас як на дикунів. Не сподівайся.

Ольга загасила лукавий осміх в очах; Звідки він знає, як дивляться на русичів у Царгороді чи в Болгарії. Та змовчала. Нехай Малко не має зла супроти неї.

— Підемо побачимо, що і як там...

— Як знаєш, княгине. А своїх гінців уже туди послала? З попередженням?

— Навіщо?

— Київська правителька — це не печенізький розбійник. Її мають прийняти з великою честю. Мають відкрити їй ворота, врочисто зустріти перед в'їздом...

— Сьогодні й пошлю гінців.

— Хіба на тебе там чекають?

— Далебі, ні... Пошлю зараз... Але не втямлю, живеш, яко простолюдин, а мислиш, яко державець, які твої надії? Що хочеш здобути на сім світі?

— Того, що хочу, не здобуду за життя, княгине... Хочу милосердя і... слави... Я знаю, вони прийдуть до мене тільки на поминках...

Малко не хотів більше говорити — злегка вклонився і вийшов з її вітальниці. Гіркий буг передавив їй сльозами горло. Яку ж мізерність бажає цей князь від життя!.. Але ні, він не зломлений, він не переможений нею. Він з отакою ж гідністю стоятиме і на суді перед Богом. В серці його ані краплини заздрощів чи бажання помсти. Тож мечники правду казали, що він не хотів, щоб убивали князя Ігоря. А на його місці чи змогла б вона знайти в собі стільки самозречености? Хто знає... Втім, він жадає милосердя й слави. Він і справді їх заслужив. Але ж хіба не знає, що слава окрилює тільки звитяжців на полі брані? А справжні подвиги духу й серця обходить стороною. Бо славу народжують люди, слабкі духом і волею, і через те їм не збагнути сильніших духом і мислію. Уславлюють тих, хто має в руках і в тілі силу, бо слабкі завжди хиляться перед грубою силою найперше.