Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Ольга спинилась в очікуванні жінок — негоже володарці-княгині першій підходити до цих простолюдинок. Хай підійдуть, упадуть перед нею на коліна. Мальва шанобливо підтримувала Житяну під руку, позирала на княгиню вибачливо, мовляв, швидше не виходить у нас. Тим часом княгиня розглядала одяг цих киянок. Вирядились, як на свято,— у вишиванках, в чорних вовняних навершниках, білих убрусах і червоному кораловому намисті. Чого б ото? А коли Житяна спинилась перед княгинею й почала до неї говорити, диву дала себе потішити мудра княгиня. Не сподівалась тої мови і тої розмови, з якою прийшли до неї ці статечні киянки.

— До тебе, княгине наша люба, слово хочемо мовити,— почала Житяна.

— Кажіть, я слухаю...

— Мовлять, хочеш взяти в Царгороді невісту для сина свого...

— Думаю про те, Житяно...— княгиня не сподівалась, що в отих рукомесних вуличках прості люди знають про її наміри!..

— Тож хочемо попросити тебе... Ти послухай до кінця мою мову. І не бери гніву у своє серце за мої слова.— Житяна заплющила очі, і її зморщене, як печене яблуко, обличчя стало сумним і благальним.— Не бери невістки із чужого Царгорода, княгине. Будеш ходити в пасербицях у владик Ромеї. Чули про сіє... Візьми собі невїсту в себе. Будеш володіти і землею, і родиною своєю. Так мовлять і подільські мужі. Так і я тобі мовлю, княгине...

Ольга почала сердитись: небачена справа — брудні подільські рукомесники — оті теслі, гребці, волочайники, ковалі, гончарі, кожухарі — дають їй пораду, як порядкувати їй у своєму домі... Небачене зухвальство!..

— Чи це діло тих мужів думати про княжі справи? — невдоволено відповіла княгиня.

— Ох, ти не зрозуміла мене... Відаєш, що я ще з молодих літ стала християнкою. Як і ти. І Бог у нас один. Усі ми перед Богом рівні. Облиш свою гординю. Послухай мене далі. Дай у жони княжичу Святославу свою ключницю-рабиню Малушу. Тоді київська земля дістане в посаг за Малушею-князівною усю деревську землю! І буде назавжди між нами мир. А держава твоя збільшиться вдвічі. Мирно, без мечів і ворохби. Усе по закону і обичаю буде!..

Ользі ніби щось перетнуло дихання. Малуша, її чага, оте синьооке швидконоге дівча, яке живе в її домі і спритно порядкує в коморах... Вона ж для неї ніби челядниця, служка... Чимось, щоправда, нагадувала своїми тонкими косицями і волошковими оченятами її померлих доньок... Але ж Малко, вітець її, убивця її мужа-князя. Тепер він уже давно не князь, он у тих стайнях зі своїм сином Добринею разом і живе в челядницькій хатині. Добра кара для князя колись великої деревської країни Ніскиничів!.. Він також її бранець, раб, конюх... Щоправда, Малуша живе в її палатах і обідає за одним столом із княгинею. Але це з доброї волі її, володарки київської. То вже її турбота, як і де тримати свою челядь. Кого на стайні, кого у своїй стравниці чи вітальниці. Чи ж то справа київського люду?

— Дякую тобі, Житяно, за пораду. Але то справа не київського Подолу, а моя...

Житяна кліпнула на неї зірким, чіпливим позирком, кінчиком білого убруса витерла свої сухі, зморщені вуста і зітхнула.

— Ні, княгине, ти наша володарка. І ми даємо тобі свою довіру. І порада наша від довіри до тебе. З'єднаєш у шлюбі київського князя і деревську княжну — вовіки з'єднаєш ці землі. Зробиш те, чого не зробили мечем ані той находник Олег, ані твій покійний муж, царство йому небесне, ані твої воєводи. Гадаєш, коли тримаєш Малка і Добриню на стайні, люди забули, хто вони єсть? Не забули — ні в полянах, ні в деревлянах.

Ніби хто ножем різонув по серцю княгині. Вона стиснула вуста, в очах майнув холодок. Високо підняла голову — тепер слухала стару Житяну з милости — нетерпеливо і зверхньо.

— Мені час іти. Дякую, Житяно, що турбуєшся за мій дім.

— Е-ге-ге, добра княгине. Не про твій дім і не про тебе мій клопіт — про спокій і мир нашої Країни Руси мовлю!.. Охо-хо, був би живий мій Степко...

— Ходімо, матінко, бачиш, княгиня поспішає... Ходімо...

— Ідемо вже, ідемо... Тоді дай Боже, щоб ти своє діло зробила у Царгороді. І чого вони всі до того Царгорода заглядають? А тут земля ще, може, не раз горітиме од воєн...

Княгиня пішла й уже не озирнулась — якась образа душила її. Невідомі подільські простолюдини, чорні смерди і рукомесники також бажають нею кермувати!.. І то все від того пішло, що в свої молоді літа потребувала їхньої милости й помочі. Бігала ж і до Житяни, і до Степка Книжника... Привчила, що вони її мали за свою, як рівну собі. Щоправда, тоді вона й утрималась завдяки допомозі простонароддя. Але ж нині вона розборгувалась з ними: навела спокій і лад в країні, тепер дбає про духовний хліб для них. Тут уже вони не розуміються в цій справі, їхньої ради княгиня не потребує. Бо в своєму житті вона бачила багато чого — і в Болгарській країні, і в книгах грецьких вичитала про різні держави і їх велич. І знає, як досягти тої величі. Краще від них знає!..