Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Заднім числом був хоробрий Свенельд. Коли б не Асмуд, то напевне ж його голова покотилася б першою... Святослав це розумів і тому сказав Чурині:

— Будеш завжди сидіти на учтах зі мною. По праву руку.

Чуриня ще не отямився від спалаху. Лише згодом усвідомив, яка честь була йому дарована. Та вже знав, що йому нелегко буде потіснити від Святослава оце гадюче кубло варяжинів, що сплелися цупко навколо княжича і тримали його в своїх обіймах, нікого не підпускаючи... Але на те він син знаменитої боярині Гордини і владного віщого Олега! Чекай же, старий круче Свенельде! Твій час скоро мине. Чуриня тобі віддячить за зневагу.

Свенельд не здогадувався про ці наміри боярчука. Лише білою люттю блиснули його сиві очі. Бо не Мстиша, не його син, а якийсь злодійчук Чуриня, паросток отієї відьми Гордини, дістав честь сидіти по праву руку Святослава.

Але в цю мить до княжича уклінно заговорив Асмуд:

— Святославе, ти мудро вчинив, що вибрав собі содруга відважного,— Чуриня нікого не вбоявся! — він має сидіти по праву руку. А по ліву хай сяде мій син, відважний вой і відданий тобі витязь — Рулав.

Святослав окинув поглядом велетня-варяжина, якого знав давно, і сказав:

— Рулаве, сідай завжди зі мною. По ліву руку.

Син Асмуда поспішливо зайняв місце по ліву руку від Святослава.

Свенельд пополотнів, проте змовчав. Ще не останні слова княжича Святослава сказані на сім світі! Ще настане час і для його сина — Мстиші Свенельдича!..

* * *

Уже зовсім розвесніла над Києвом блакить. У білому мареві овидів танули журавлині ключі. Об піщану рінь дзвінко хлюпала тепла хвиля Дніпра. Гомоніли знову пташиним ґвалтом гаї і ліси. Княгиня повагом простувала стежиною до своєї церквиці, і знову здалося їй, що раніше весни були не такі буйні й гомінкі, що такого квітіння й п'янкого трунку над цією землею вона ще не бачила. І такого нестримного сміху дівочого чи полохливої задуми в очах парубків ще не було. І навіть старець, зіпершись на ковіньку, ні з чого усміхався до неба, і дитя завмирало від якогось нового відчуття, що приносила весна. Відчувала, що навіть вона, сувора, зачаєна в свої великі думи і притлумлені жадання, насторожена до світу і заклопотана нелегкими державними справами, раптом огледілась довкола себе і ні з сього ні з того розм'якла душею й також усміхнулась до весняного неба.

Але це була тільки мить. Уже наступної миті вона суворо зморщила чоло, стиснулась душею і нижче натягла на очі чорну хусту. Їй не можна розслаблюватись ні духом, ні помислом. Не можна й на хвильку забути, що вона мусить негайно робити, з ким говорити, куди послати двірських чи священиків. Державне кермо не мусить ні спинитись у своєму русі, ані здригнутись в її руках. Вона ж бо залишає Київ. Уже час рушати до Царгорода!

Туди княгиня йде з великою сольбою і великими надіями...

Царгород! Величне і грізне мрево її дитинства. Звідти тихо приповзло на її рідну землю дунайську оте чорне лихо — ота лесть, підступ, віроломні єлейні слова й догідливі поклони, які полонили недолугого синка великого й грізного Симеона.

Воно обвило ніжними руками константинопольської царівни Марії шию простого умом болгарського царя Петра Симеоновича, жорстоко перетнуло дихання йому і його державі.

Ромейські чиновники, вчителі, священики витіснили повсюди молоду порість Болгарської держави, здійняли галас про дружбу і любов між двома народами і насаджували тут свої закони, свою владу, свою мову.

Велика Болгарія, що довірливо схилила своє горде чоло перед тим гамірним і підступним криком про вищість Ромейської держави та її духу,— та Болгарія почала задихатись у чаді поклоніння перед своєю хижою сусідкою, відкинула свою велич, традиції, упивалась справді вищою силою і більшою красою Ромеї, забувши, що свої парості винограду засихали, не підперті працею, потом і золотом свого народу.

Болгарія ніби вчаділа і почала слабнути. Ромея зуміла відомстити за свої давні поразки від гордих болгар.

Царедворці Петра і Сурсубула ніби не помічали нічого. Тонули в розкошах, славослів'ї про попередню велич своїх державців, відкидали все своє, бо не було таким високим і досконалим,— книги, храми, схоли, тканини, коней... Повергли під ноги ромеям славу своїх великих полководців і царів, котрі відібрали в імперії цю слов'янську землю й розбудовували її. Повсюди говорили про мир, про любов — бо лінощі в розкошах були для них солодші, аніж щоденні державні труди, аніж нещадна боротьба з постійними жорстокими наїздами нових сусідів — угрів-мадярів, та з підступами греків.