Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Він моєї допомоги не потребує,— сумно відповів Гліб.— Надто заволоділи ним варяжини.

Ольга почала швидко перебирати китиці своєї чорної хусти, яку рідко коли знімала. У серце їй вдарила кров. Це ж її винить Гліб, вона ж мати, винна, що віддала Святослава Асмуду, бо не хотіла сварки з Ігорем. І не заперечила йому! Та хіба хто зрозуміє тепер, що якби вона тоді й заперечила, Ігор однаково віддав би сина на виховання варяжину, бо чорна підозра у зраді витала над її невинною головою... Про це тепер не скажеш Глібові. Як не скажеш і про те, скільки кривдних, образливих слів і звинувачень вона прийняла на себе, коли віддала Гліба на виховання Степкові Книжнику, коли той охрестив його. Скільки пошептів шипіло поза її спиною, скільки кривих, лукавих посмішок і злих натяків... Отой Григорій, що тепер присмирнів і розколисує поперед себе черевом, коли сунеться; отой Свенельд і його варяги... А київські боярове? Вони нізащо не хотіли пускати нової віри в душі людей... За те убили колись князя Оскольда руками воєводи Олега. Бо старі боги і їхня поганська віра допомагали їм бути волостелями над людьми, і над їхніми душами, і над їхніми набутками. Тож і стежили за нею, аби в ті храми, які ставили в Києві подільські теслі, не прийшов новий Бог, небезпечний для них. Тож в усі очі вивчали кожен її порух, радо підхоплювали всі плітки, ще й самі плели хитрі й віроломні сіті, в які хотіли упіймати її, яко пташку в сильце... Та хіба все те оповіси синові?

— Я прийшов до тебе від людей.— Гліб звів на неї ясний і спокійний погляд. Який же він гарний, світе мій. І який по-старечому мудрий.— Кияни просять тебе дати їм руських священиків. Григорій накликав гречинів, своїх друзів, та булгар. А треба, щоби кожен русич чув слово Боже своєю рідною мовою, мамо. Щоб воно увійшло в їхні душі. Яко заповідав те апостол Павло. Чужі слова не дають плоди для розмислу. Мій навчитель отець Степко теж нагадував про це: «Дух мій молиться, та розум лишається без плоду»,— сказано.

— Повідай сіє пресвітеру Григорію.

— Григорій!.. Він нічого не жадає робити. Боїться, що русичі відберуть від нього першенство. І владу, і багатство. Руси потрібен свій головний священнослужитель — русич... Ось ти збираєшся до Царгорода — візьми з собою моїх кількох отроків. Попроси патріарха висвятити їх. Руська церква стане тоді сильнішою, буде швидко зростати. Християнство стане опорою твоєї влади, яко те було в болгарській землі за царя-хрестителя Бориса-Михаїла.

— Знаю сіє... Але ж Григорій...

— Григорій хоч і болгарин, слов'янин, та виучень ромейський,— перебив її Гліб.— Накликав багато він з чужих земель. Та чужакам головне не зростання моці Країни Руси, а зростання свого багатства. І гречини, і болгари, і варяги тільки за тим і полюють... Володар же має дбати про благо і багатство всієї держави. Тоді народ благословить його...

— Мудро говориш, Глібе. Але Григорій каже, що...

— Облиш того Григорія! Він печеться за своє чрево.

— Проте є правда і в його словах: ромейська церква дасть нам свого митрополита-гречина, щоб нами через нього кермувати.

— Але нехай патріарх висвятить нам хоч кількох русичів-священиків. Без віри немає людини, мамо. А без людини не буде й держави...

На порозі раптом постав Святослав. Ольга злякалась — він майже ніколи не переступав порога її світлиці. Якась біда?

— Тут привели бранців-деревлян. З князем Малом. Упіймали в лісах. Хотіли нібито здійняти ворохбу.

— Хто привів? — здивувалась княгиня.

— Чуриня з дружиною. Тепер він буде в моїй дружині.

Син боярині Гордини? Уже тут, у Святослава, опинився? Таки влетіла ся відьма на мітлі на високу Княжу Гору!.. Але що з Малком? Вона ж йому дозволила жити в Києві. Сам пішов до Любеча нібито... І знову мова йде про ворохбу...

— Куди його? — нетерпеливиться Святославу.

— В поруб! — сказала Ольга. Обдурив її Маломир. Казав про смерть, а думав про боротьбу з нею.

— Не треба в поруб,— спалахнув Гліб.— Я заберу його до себе, мамо. Навіщо нам плодити нових ворогів собі. Добром треба його упокорити.

— Не добром, а мечем! — скипів Святослав. Його великі світлі очі зблиснули жовтавим блиском. Ну чисто вітець у хвилини гніву. Які різні її сини. Хто ж із них іде по стезі правди? Нелегко їй, княгині-матері, осягти ню істину. Мусить же дивитись на них не як звичайна жінка, а як державець, що міцно тримає кермо всієї країни і дбає про її майбуття. Скоро це кермо треба віддавати в руки синам. Тож мусить виважувати свої діяння і їхні слова з огляду на користь Країни Руси. Хто сказав, що це легка ноша? Чому їй заздрять здорові, дебелі, череваті мужі і їхні пустодзвони-жони? Хіба вони збагнули усю важкоту цього тягаря, який запишеться у веремії часу як слава її держави або як її хула...