Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

А хто ж ті люди? Як вони потрапили у її двір? Хотіла повернути назад, щоб розшукати стольника, хай-но довідається, що тут діється. Але її вже помітили. Шанобливо розступились, очікували наближення. Пішла прямо на них. Відчуття небезпеки десь зачаїлось під хребтом і ступало поруч з нею — слід у слід... Малко, отже, втік. І оті люди — то деревляни. Вона тоді ще надивилась на них в Іскоростені... Оті свити і повстяні шапки. Кожен з них тримав у руках ратище чи обушок. Один найвищий, найкремезніший муж на плечі тримав гасило... Може, то вони й звільнили Малка? Що ж тепер вони хочуть?

Вона спинилась перед цим гуртом дивних людей і гнівно глянула на Маломира, потім — на Добриню. Чекала пояснень.

— Се мій вітець,— першим обізвався Добриня і вклонився княгині. Як і належало челядину.

— Бачу,— суворо промовила Ольга й почала прискіпливо розглядати зсутулену поставу Малка. Це той самий, який міг колись стати її мужем!.. Старець, жебрак, убивця... злодій!..

Малко витримав цей погляд, але не вклонився. Не забув, отже, що він князь по роду. Та що лишилось від того його князювання? Замість князівських шат — якесь лахміття. Сивий, худенний дідисько, та й годі. В глибоких очах під сивими бровами зачаєний страх чи благання милосердя...

— Пощо прийшов, не спитавши? — княгиня сердито дивилась на Малка, але поступово жалість до цього старця розм'якшувала її серце.

Малко розвів руками, не знаходячи слів для виправдання. Добриня ступив до неї крок:

— Вітець наш знає, що княгиня добра і не відмовила б йому побачити дітей!..— лукавець, хитрун цей Добриня. Гарний собою молодик, кажуть, дуже схожий на свого молодого вітця. Вищий, правда, від нього, світлочубий, густий русий вус, таке ж густе, в кільцях кучерів, волосся до пліч, невеличка борідка. Чимось скидається на її Гліба. Та й однолітки вони, здається... Але що скажеш йому на таку відверту льсту, та ще й при людях? Не заперечити ж, що нізащо не відпустила б цього злодія, якби він попросив у неї... Втім, цей зсохлий до кісток дідисько, здається, вже хилиться од вітру...

— Де сторожа любецька? — оглянувши деревлян, спитала вона втікача. Ясно, що сам він не міг звідти вибратися. Певно, оті войовничі мужі й привели його до Києва.

— Сторожа? — Малко розгубився, затупцював на місці. І тоді прийшов йому на допомогу той муж, що мав на плечі гасило,

— Ми тих чатарів пов'язали і повкидали в комору. А нашого князя забрали з собою.

— Навіщо він вам? — Ольга здивувалась щирості цього розбійника.

— Хочемо, аби йшов княжити у свою землю. Народ наш деревлянський жадає, щоб повернувся наш князь.

— Княгине, не вір його словам. Я не повернусь до Іскоростеня,— втомлено обізвався Маломир.

Княгиня Ольга не чекала такої зречености в голосі Мала. Якусь мить знову їй стало шкода цього старого кістлявого дідиська, у якого навіть з-під сіряка випиналися гостряки пліч. В нужденному тілі колишнього князя деревлянського, певно, дотлівала його скатована, розіп'ята душа.

— Княгине, се правда! — раптом Добриня упав перед нею на коліна.— Добра княгине! Дозволь йому жити тут, зі мною, на стайні!.. Боги тобі віддячать за твою щедрість. І ми з Малушею також вік за тебе будемо молитися... Вірно тобі служитимемо...

— Не треба просити, синку.— Маломир поклав синові на плече свою кістляву руку.— Я повернусь у Любеч. Там і буде моя могила... Ще б тільки узріти нині Малушу, донечку... О боги!..

— Княгине,— знову обізвався високий деревлянин з гасилом, а був це не хто, як Могута.— Княгине... Дозволь нашому князеві померти у своїй землі.

— Адже великий подвиг — його страждання, княгине,— приєднався й Добриня.— Повір у його слово. І твої літа не закінчаться на цій землі...

О, так, вона це знала — велике благо померти людині у своїй землі. Вони це просять, звісно, не від користи, а від людського жалю. В її душі щось перевернулось. Чи ж могли б і її сини так благати за неї, коли б їй довелося бути в отакій скруті? Хіба що Гліб... Той міг би... А Святослав? Навряд чи... Тверда у нього душа, черства, як у того варяжина Асмуда, що його випестував.

Але княгиня Ольга знала й інше: блаженні будуть вигнані за правду. І шана, і любов потім зійдуть до них з небес і розіллються серед народу; і зробить святим його ім'я, котре кликатиме одне покоління за другим на боротьбу за свою волю і землю. Ні, не дозволить вона Маломирові, деревлянському князеві, лягти в рідну землю... Не дасть йому відновити своє ім'я і колишню славу в своєму народі! Бо тоді той народ вічно його буде пам'ятати і нести це ім'я яко знамено через віки.