Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

— Дань мусить віддати по ряду і миру з Руссю! — строго сказала княгиня.— А віра християнська хіба не зростає у Києві? Мовлять, що за Оскольда був тут митрополит... Князь Гліб уже й книги переписує у своїй схолі для книгозбірні. І пергамен пише. Мав би і ти, отче, цим зайнятись та митрополію здобути.

Княгиня мовить йому про ту працю... Не ті вже літа у нього — немає сил для писання. То многотяжкий труд — писання... Хай уже князь Гліб. Він молодший. А щодо митрополії...

— Княгине, мусиш узнати, що царгородський владика радо прийме християн Країни Руси під свою руку, але митрополитом мене не поставить. І навіть князя Гліба не поставить. Я колись теж сподівався на це...

— Чому? Був же тут нібито колись...

— Може, й був, та свій — гречин. І знову пришлють сюди свого — гречина. Яко в болгарській землі і в іних землях це роблять царгородські владики. Всюди посилають лише своїх вірних людей — іним не довіряють. Щоб не приховували багатств і більше данини давали царгородським церквам. Щоби знати, які козниві замисли у тутешніх владик є проти Царгорода. Свій може приховати це, гречин — ніколи. Бо це загрожуватиме і його владі тут... Не треба поспішати нам з митрополією — тепер я так думаю.

Мудро розсудив пресвітер Григорій. Справді, він мав усе, що хотів нині: і соборну Іллінську церкву, і багаті приношення прихожан, і свою вже численну паству, і своїх підручних священиків та дяків — з русичів, чи з болгар, чи з гречинів. Усі вони слухали його і підкорялися йому...

Спливають роки, міняються часи, глибше дивляться очі, ширше сягає думка...

— А пергамен я писатиму, коли повелиш. Хочеш, почну новий, хочеш, хай князь Гліб мені віддає старий, я продовжуватиму.

— Гаразд, отче. Я повеліваю так — продовжувати старий пергамен. Щоб нічого не пропало, що вже записано було.— Вона звелася на ноги, за нею важко підвівся і пресвітер. Таки княгиня вміє повелівати — ось і він став її слухняним челядином. Хоча раніше, коли ще був живий князь!.. О!.. То були інші часи. Тепер їх немає. Настали времена нові... І прийшли нові клопоти і потреби.

— А ти кажеш правдиво, княгине, за руську данину. Ромеї так само мусять її сплачувати Києву.

— Ось уже скоро Дніпро увійде в береги. Будемо готувати до Царгорода велику сольбу, отче. Гадаєш, скільки людей треба взяти?

— Покійний князь Ігор посилав п'ять десятків і одного.

— Тоді візьмемо... сто чоловік. Як гадаєш, це буде добре?

— Думаю, що добре. Більша сольба — більше величі... Але хто очолить це посольство?

— Я піду сама з послами... Яко володарка Країни Руси.

— Бери й мене. Великі володарі не їздять без своїх духівників.

— Да буде...

І настали для княгині гарячі дні і ночі. Від рання до вечора прикликала до себе то бояр, то купців, то сторонських гостей. Відбирала для сольби людей тямущих і свідущих. Воєводам наказала прислати зі своїх земель найліпші лодії і найбіліше полотно для парусів. А ще посилала в усі кінці землі тіунів, биричів, ємців, отроків, мечників, щоб по селах і погостах відібрали кращі хутра і шкури, тонкі полотна та пахучі меди, срібні фібули, колти, начільники руських майстрів-вотрів. Руська княгиня знає, що багаті дарунки завжди відкривають двері й наміцніші ворота, приносять шану і найпотаємніші звістки.

Русичі й болгари і всі інші володарі навчились у тих таки ромеїв давати мзду, бути корисливими і захланними без міри. У тому ж таки світовому граді, що став пристанищем блудодіїв, мздоїмців і вбивць навчились, що за дарунки можна все і всіх купити, бо там народьство більше кланялось не своєму великому Богові та його апостолам святим, а гаману, туго набитому золотом і срібом. Що вдієш — ідеш у кубло злодійського племені, мусиш сам уподоблятись йому і ще й думати, як себе убезпечити в разі біди...

Княгиня піклувалась про дари. А її конюхи на князівських стайнях підгодовували вівсом коней. За звичаєм берегом Дніпра назирці за лодіями йтимуть руські комонники. Придніпровські степи неспокійні й підступні — раз по раз виринають в них якісь кочові орди — то печенігів, то угрів, то булгар.

Стайні були недалеко від палат. Пішла княгиня наглянути, як годують коней, чи добрий приплід дають цієї весни лошиці. В таких випадках ходила без почту і без челядниць.

Майже дійшла вже до крайньої стайні, як побачила... А може, то їй здалося, що то Добриня стоїть, а коло нього Малко, любецький затворник, і якісь люди. Малко Любечанин тут? Вона вже й забула за нього! Була впевнена, що його вже немає на світі — ніби розтанув десь у тому Любечі.