Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Він ніби заново прожив своє життя і нині побачив глибше, більше в тих людях і доброго і лихого. Бо сам став інакшим — новим. А яким? Не знав того. Тільки не було вже в його душі ані крихти жалощів за свій високий князівський чин, був лише біль за гріхи, за ганьбу своїх дітей і своєї землі.

Уже з добрий десяток літ живе Малко в цьому острозі. Став потроху забувати й обличчя своїх дітей. Зараз почув про них — вони живі. Радів з того. Живі його Добриня і Малуша! Княжі діти служать челядинами у княгині київської...

І плакав Малко від того. Краще б їм було згинути... Але своїм чатарям не скаржився ні на що, нічого не просив, як і раніше. Коли одного разу почув, що двері його комірки, де він спав, зачинили на засув, подивувався. Чого б то? Чим кого образив? Але знову ж нічого не сказав. Певно, все те давно вже визначила йому його доля. Певно, тепер мусить тут померти голодною смертю. Він готовий. Тільки бридко, коли потім пацюки будуть обгризати твоє тіло...

Спочатку знав, що минуло два дні і дві ночі. Потім почав плутати і збиватись з ліку — скільки ночей і днів промайнуло, відколи заперли його в цій темній смердючій від постійної присутности пацюків комірці. Хтось забрав у нього світло, їство і воду. Лежав безрушно на дощаному ложі, дивився в стелю чи крізь неї.

Думками ширяв поза світами, де вже не було ні його минулого, ні земних клопотів, а були нові, небачені гради, що тонули в голубому світінні пітьми. Там здіймались гостроверхі тереми, храми з високими і круглими золотистими маковицями чи вежами. І були у нього під ногами такі жагучо-зелені трави, а в обличчя простягали віти такі рожеві яблуневі суцвіття, що від подиву у нього перехоплювало дихання. Десь в глибині пам'яті він знав, що все те він уже десь бачив, що топтав оті соковиті трави і милувався тим рожевим цвітом. Але згадати, коли те бачив, йому було несила...

Так він марив у намаганнях згадати щось далеке й забуте й не почув грюкоту засову в дверях до його комірки. Навіть коли побачив на порозі височенного молодика з довгим дзьобатим носом і гасилом в руках, теж не здивувався. Ніби також десь його вже бачив.

— Осьдечки він! — сказав голосно цей молодик до когось.— Ми його не там шукали. Княже, підводься, ми прийшли по тебе.

Малко поволі звівся й обіперся на лікоть. Довго й пронизливо вдивлявся в незвичайних гостей. Через поріг переступило ще кілька молодиків. Усі простолюдини, в сірих свитках, вовняних шапках, як одягались люди в деревській землі...

— Княже, не бійся. Твоїх чатарів ми перебили. Ти вільний — ходімо в свою землю. У нас в лісі є свій табір — зберемо усіх деревських мужів і відіб'ємось від Києва,— гучав густий голос довгоносого молодика з гасилом, певно, то був провідця цієї ватаги.

Малко мовчав, відвів погляд убік. Ні, він на грішній цій землі, де немає тихого голубого світіння над гостроверхими теремами, де є буяння пристрастей і неспокою... Чи не бояриня Гордина все те крутить навколо нього?!

— А для чого звільнили? Мені й тут добре...

Мужі деревські перезирнулись. Гостро вдарило їм у ніздрі їдучим духом нечистот, пацючого поту й посліду.

— Хощемо тобі дати волю, княже,— сказав наймолодший сухорлявенький юнак. Дивно, що на ньому була свитка із заморської вольниці.

Либонь, якийсь боярчук...

— Це... бояриня Гордина вас сюди прислала? — з якимось страхом перепитав Малко. Деревляни знову перезирнулись. Звідки він знає про бояриню?

— Гаразд. Піду з вами. Тільки доведіть мене до Києва. До княгині...

— Пощо так? — захвилювались гості.

— Перед смертю... дітей своїх побачити хочу... Чи живі...

— Живі, княже! І Добриня, і Малуша. Ми їх бачили. При дворі княгині.

— А в табір ваш не піду. Супроти долі своєї не буду ходити...

— Чого боїшся? Люди тебе з неволі вирятували, а ти!.. Може, це і є твоя доля? Звідки знаєш, яка вона, твоя доля!..— це знову той боярчук.

— Хтозна, мо', й так. А може, гадаю, не треба вже деревській землі зводитись на нову війну. Може, Києву суджено підняти свою главу над усіма землями? І над усіма племенами слов'ян?

— Зрадник ти, княже...— розсердився боярчук.

— Для чого ганьбиш князя, Чурине? Либонь, сам хощеш на його славі в'їхати у київські ворота! — гиркнув на сухорлявого юнака з тонким вусом провідця.

— Могуто, а що? Нехай наш князь піде до Києва, Вволимо його жадання,— запропонував хтось із мужів.— Може, він і справді на той світ скоро збереться...

— А ми його не пустимо на той світ. Відгодуємо, бо, бач, самі кістки в тілі, аж торохтять,— весело докинув інший.