Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Ні, Маломир деревлянський має померти безвісним. Забутим... І ніхто не мусить знати навіть його могили. О, ці священні могили! Києву достатньо Оскольдової могили...

Ніякі руйнування не випалюють з пам'яті й душ киян її місця!

З Малком же вона не допустить цього...

Втім, вона милосердна до нього. Подарує йому дозвіл дожити свій недовгий час тут, у Києві, під її недремним оком, біля дітей.

— Я вірю тобі, Малку. Лишайся тут, коли хочеш!..

Вона шидко повернулась і твердою ходою попрямувала до своїх палат. Можна подарувати милість давньому ворогові, коли він уже не страшний. І скажуть колись прийдешні: була світлою серцем велика київська княгиня Ольга. І мудра своїми діяннями. Вони не помиляться — то буде правда. Бо княгиня все робила за велінням величі своєї держави і свого часу...

* * *

Старість придавила войовничого витязя Свенельда тяжкістю тіла й болістями в кістках. Більше сидів у своєму теремі в Києві та посмоктував меди. Пильним оком, проте, як старий крук, стежив за людьми на Княжій Горі та за княгинею. Підказував синові Мстиші, що й до чого. Свенельдич за ці роки вилюднів, став поважним і войовничим боярином. Господарив у своїх селах у деревській землі, збирав полюддя і в Київській країні, всі ті добра стягував до Києва. А тут його тіуни вже знали, що далі робити, яким купчинам і по скільки віддавати.

Не лише Свенельд обріс землями. І Асмуд, і Карло, і багато інших варяжинів-приходнів обросли теремами, торжищами, купчинами, лодіями, волочайниками, гребцями. Проте знали, що вони тут люди прийшлі і що русичі можуть їм показати дорогу від Києва коли що. Через те міцно тримали мечі в своїх руках, трималися купи. А віднедавна варяги дістали собі й свого князя — Святослава, виучня і пестуна Асмуда. Тому стали сміливіше позирати довкола себе, зневажливо сміялися з тугодумів-бояр і перестали журитися за свою будучину.

Асмуд свою справу знав добре. Як навчитель і дядько меншого княжича, він зробив усе, аби Святослав умів міцно тримати меч в руках, вправно ним рубати — з усього плеча і з хитрістю викручувати його так, щоби ворог не міг ухилитись від удару.

Як тільки Святослав увійшов в молодецькі літа, Асмуд і вся дружина варязька щільніше оточили його пошаною і схилянням. Втім, княжич на те ніби не зважав. Жадав більше бути схожим на тих відважних, суворих і невибагливих воїв, яких одвічно шанували варяжини, серед яких він змужнів. Про тих воїв-звитяжців йому багато оповідав Асмуд, переказуючи безконечно довгі саги про морські походи, про безстрашшя вікінгів, що не боялись ні морських глибин, ані скель. І літали своїми крутошиїми лодіями, яко чайки. Наскакували несподівано на багаті чужі землі, забирали великі набутки і найліпших невіст — навіть царських дочок. І осідали там жити.

Слухав хлопець про ті звитяги — і закипала в його жилах кров. Коли б швидше змужніти, коли б уже взяти в руки вуздечку батькового коня, якого довгі роки все ще тримають на стайні для нього — нащадка київського столу.

І ось той час не забарився. Асмуд сказав, що мати-княгиня готує велику сольбу до Царгорода, щоб там попросити для нього невісти. Княжич здивувався. Чому по невісту має йти сольба? Чому не його дружина має налетіти на той царський град і все золото-срібло забрати і взяти також і невісту?

— То для Гліба привели сюди жону з Угрії. А для мене не треба нікого приводити! Ми підемо до Царгорода з дружиною, постукаємо мечами у ворота і заберем невісту. Чи не так?

— Не так,— заперечив Святославу Асмуд.— Ще маємо нагадати ромеям про данину Руси, яку вони обіцяли давати твоєму вітцю. І харатью на те писали нову, і присягу на крові і на Христі давали...

— Пощо треба нагадувати? Треба піти й забрати своє мечем. Це буде по правді. І по ряду.

Асмуд ворухнув своїми волохатими сивими бровами, зиркнув зірко на свого вихованця і мовив:

— Це буде потім. Як сядеш на стіл.

— Але ж справжній вой не мусить нічого випрошувати. Мусить усе брати силою! — наполягав Святослав, блискаючи великими світлими очима.

— Так, у тебе буде з ким воювати, княжичу. Передусім мусиш забрати свою отчину дунайську — цар Петро скоро упаде з трону. Як не візьмеш ти, її заберуть ромеї.

— Ромеям — не дам.

— Мудро зробиш. Ходімо до стайні. Поглянемо на вітцевого коня. Чи не голодний наш Сивко.

— Ходімо...

Удвох вийшли на подвір'я й попрямували до невеличкої хатини на віддаленому кінці господарського двору. Там на самоті доживав свої літа сивий, у чорних яблуках, старий кінь князя Ігоря. Тут же, в цій хатині, через сінці, жив і конюх, який ходив за ним, такий же старий і беззубий, як Сивко. Мали ці дві істоти дочекатися того часу, коли княгиня-мати покладе на спину старого коня княже сідло і переємець київського столу вскочить у нього, встромить ноги в стремена, приосторожить Сивка в боки й здибить його. Кінь заірже й тим провістить світові про нового господаря Країни Руси. Відтоді княжич стане князем. І буде чинити все, що належить чинити володареві.