Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Втім, не було коли розмірковувати над тим, що скажуть про неї потім — після неї. Їй ніколи було думати над цим, потрібно було завжди вирішувати справи негайно, враз, цієї ж миті, як ось і тепер. Доки інші не вирішили наступної миті. І потрібно було негайно ж знайти таке рішення, яке було б найліпшим,— іншого не могло бути.

Тому вона сказала, зітхнувши:

— Твоя правда, Глібе. Ворогів краще упокорювати добром і словом...— Тільки вона знала, скільки страждань і передумів стояло за тими її простими словами. І ще було за ними вибачення, моління до Гліба простити їй жорстокість. Гліб схилив голову — він розумів матір розумом. Не серцем. Але він був справжнім християнином і тому їй простив...

Святослав крутнувся на місці і майнув із світлиці — тільки грюкнули двері. Його дратував отой слинявий братець Гліб, що вирядився у священицьку рясу й блазнював разом з отими бородатими священиками, які понаходили в Київ невідь-звідки. Не чоловіча то справа. Таки й справді, не може Гліб бути володарем. Володар — це той, хто сильніший, спритніший, жорстокіший... Доки матінка твердою рукою розправлялась зі своїми ворогами, доти й боялися її. А нині знову слова про доброту, упокорення... Ні! Не державці вони. Асмуд правду казав: володар той — кого бояться. І Свенельд так само каже. Тому вони й надбали тут і землі, і владу. Він буде також усе мати. Лишень вскочити йому в сідло батькового коня!.. Лишень загнуздати у його вуздечку владу, волю і тугий вітер нескінченних доріг...

Асмуд ковзнув поглядом по збуреному обличчю Святослава — і все збагнув.

— Ходімо до витязя Свенельда, мовлять, повернувся його син з дружиною. Добра дружина у Свенельдича!

Асмуд не хотів, щоб Святослав наближав до себе Чуриню. Менше русичів треба допускати до князя — і будуть вони, варяжини, ціле життя панувати з ним, Святославом.

— Хай Чуриня також іде зі мною,— твердо мовив Святослав.

— Чуриня — син боярині-злодійки, що отруїла Степка,— нагадав Асмуд. Мовляв, бережись і ти, княжичу!

Але Святослав мав тверду вдачу:

— Чуриня піде зі мною також.

Старий варяжин сховав під повіками тривожний погляд. Він уперше почув, що княжич сказав «зі мною», уперше відділив себе від нього, його навчителя. Невже кінчається його влада над спадкоємцем київської землі?

— Да буде,— погодився Асмуд. І поклав собі: будь-що утримати княжича біля варязької дружини, подалі відсовувати отих настирливих боярчуків, що пнуться до Княжої Гори.

Свенельд ніби очікував на гостей. Широко розставляв руки для обіймів, старечі очі сльозились від радости. Таки ж велика честь для його дому — приймати княжича Святослава.

— Мстишо, ходи-но сюди. Ось він — твій володар і твій побратим. Як ми були побратимами з його вітцем, так і ви, сини наші, будьте поріднені!..

Витязь Свенельд знав, як пригорнути до себе душу княжича: стриманими лестощами, увагою і пошаною... О, скількох володарів тримав на своїй шворці цей старий сивий крук!..

— А це хто? — раптом угледів Чуриню.

— Се Чуриня. Прийшов у мою дружину зі своїми сіверськими молодцями.

— Навіщо тобі непевні люди, Святославе? Хіба мої батьківщани тобі погано служать? Вірніших людей не має навіть кесар царгородський!..

Святослав кинув оком на Чуриню, що в очікуванні припросин все ще стояв біля порога й з цікавістю розглядався. Княжичу було шкода відсилати його від себе. Він же привів йому своїх дружинників, а ще й знав якусь таїну чародійську. Зрештою, це його, Святославова, воля тут є головною! Яко переємця київського керма.

— Се мій дружинник вірний і має бути зі мною скрізь.— витязь Свенельд аж округлив свої сльозаві старечі очі від подиву.

— Овва! Се той, у котрого мати отруйниця? Котра важила на княгиню та випадком втрапила на Степка Книжника...— сухорляво реготнув Свенельд й подивився на Чуриню. Мовляв, чи маєш право бути серед нас? Таких чесних і порядних витязів!

Чуриня втягнув у плечі голову, ніби хотів підлізти кудись під піл. Але наступної миті вихопив свій тонколезий меч і заніс над головою Свенельда.

— А ти хто тут? Князя Ігоря заманив у дебрі, щоб його там вбили, для чого? Думаєш, твоїх козней люди не знають?

Асмуд блискавично перехопив руку Чурині з мечем і затиснув її так, що той аж скривився. Святослав сяяв очима вусібіч — оце так вої! Оце так Чуриня! Славний витязь буде у нього віднині.

— Чекай же... сопливець! — відсапувався перепуджений Свенельд.— На кого руку здійняв — знаєш? Коби не знав твого славного вітця, отут би й покотилася твоя голова...