Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Лишень не здогадалась тоді княгиня, що в ній обізвалась погорда її колись знатного князівського роду і що та погорда від утримання влади і була її найбільшою отрутою в житті. Та хіба тільки її? Жоден володар не може перейти оту межу владарювання і лишитись не отруєним ним!.. Сила влади в кожній людській душі навіки залишає свої смертоносні сліди. Минають віки, а тієї отрути ніхто не владен подолати...

З неспокійною душею Ольга зайшла до Гліба. Розповіла про несподівану для неї пораду киян. Гліб вислухав її, не ворухнувшись.

— Що скажеш на те, Глібе? — спинила на ньому стурбований погляд.

— Що ж, добра порада, княгине-матінко... Та й братець мій, гадаю, не проти того...

— Святослав не проти?

— Уподобав Малушу. Сам бачив.

— Як?! — оце так новина! Спадкоємець київського столу уподобав рабиню, чагу, ключницю, котру вона пригріла із жалощів. Зрештою, може, хлопець й уподобав її. Але брати з нею шлюб?!

Вона різко повернулась до порога, грюкнула дверима й вибігла на подвір'я. Добра ж порада її книжного сина!..

Згадувала якісь молитви, просила у Божої Матері сили для заспокоєння...

Царгород знову засяяв перед її очима тисячами золотих бань і веж. Царгород настирно кликав її і обіцяв справжню велич — відразу ж, зараз же!.. Що та деревська земля? Вона й так лежить під її підошвами. Воєвода Щербило твердо тримає над нею меч...

Пішла тепер до Святослава і Асмуда. Вони жили в одному теремку. Поспіхом зайшла до світлиці, стривожено обвела поглядом виталище. Ні, тут не було нікого зайвого. Асмуд і Святослав затягували тятиву на луці. Повернули до неї стривожені обличчя. І враз вона прошепотіла захриплим голосом:

— Не дозволю тобі, Святославе, брати шлюб із рабинею моєю — з Малушею! Усі кажуть про це...

Асмуд опустив лук, заусміхався в сиву бороду.

— Пощо княгиня гнівається? Адже ми готуємось іти до Царгорода з тобою по невісту. Хіба не рада цьому?

— Але... Мовлять усі... Ніби Святослав уподобав ту челядницю!..

Святослав дивився собі під ноги, щоки й вуха його почервоніли. Асмуду стало шкода княжича. Все-таки грає в ньому слов'янська кров. Його Рулав і вухом не повів би при таких словах!..

— Малушка? Так то ж рабиня! Княжич має ж право побавитись з дівчиною. Адже йому вже сімнадцять літ!

Асмуд розвеселився. Заусміхався і Святослав. З княгині-матері ніби злетіла якась важкота. І справді, Святославу вже сімнадцять...

Вона зітхнула і пішла додому. Скоріше, скоріше до Царгорода!..

Поглянула у пахуче весняне небо. Рожево-пурпурова заграва надвечір'я запалила над Дніпром і Почайною небеса. В цьому рожевому світінні неба розтанули всі її страхи і сумніви. Справді, Святослав уподобав Малушу?! То княжа забава... Хай собі... Хлопець мужніє...

* * *

До відходу у Царгород лишалось два дні. Княгиня Ольга давала останні настанови тіунам і воєводам. І раптом згадала: вона — до Царгорода, а в Києві лишається Малко... Удвох із сином Добринею, ще й ключниця її Малуша, донька його...

Веліла покликати Малка-конюха до покоїв. Ходила по вітальниці, од вікна — до порога, від порога — до вікна. Хрускала пальцями, думками витала десь понад землею, заглядала в далеку свою минувшину і бачила себе перестрашеним викинутим із рідного гнізда пташеням чи то одвічно самотньою зигзицею, що намагалась з поміччю простих людей утриматись на вершині цього розгойданого світу. А що ж у будучині? Розгладжувала тонкими довгими пальцями глибокі зморшки на чолі і довкола затвердлих уст.

Вона зуміла утримати свій вутлий човник на хвилях диких людських пристрастей і пристати до високого берега ріки життя — у граді Києві. І ось тепер вона сама кличе до себе того князя, що колись було покликав її до себе і перевернув її долю... Що все життя переслідував її тут, в Києві, і нарешті здійняв руку на честь її сім'ї...

Незчулася, як на порозі уже постав старий чоловік. Сива, рівно підрізана борідка, сиве — до пліч — охайно причесане рівне волосся. А з-під широких сивих брів гостро зиркали на неї світлі, блискучі від внутрішньої напруги очі. Насторожені, змучені.

Стоїть, трохи згорбившись. На ньому звичайний полотняний одяг — сорочка до колін і ногавки. Тільки широкий шкіряний пасок зі срібною застібкою. На ногах м'які постоли. А були ж колись хзові чобітки!.. І окрил із багряної вольниці, і сорочка із золотистого шовку. Таким уперше побачила свого знатного бранця, що привели їй як викуп його ж іскоростенські бояри. А тут жебрак, та й годі. Хіба що невидима мука надто глибоко зборознила його чоло... та отой сторожкий вивчаючий погляд... Та постава гідна, спокійна й навіть трохи велична. Стоїть в очікуванні, не згинається в поклоні, не принижується перед владичицею його життя. Певно, ще пам'ятає, що він князь. Й ні на крихту позірної скорботи!.. Якийсь увесь не зверхньо гордий... і навіть гарний...