Раїса Іванченко - Княгиня Ольга

Маломир деревлянський — останній паросток Києвичів і Ніскиничів. Останній законний нащадок всього придніпровського краю. І вона тепер володіє його землями, його людьми, його дітьми і ним.

Проте володіє, можливо, до часу. Простолюдини-кияни пам'ятають свого законного переємця...

— Я покликала тебе, Маломире, бо хочу сказати, що ніколи твоя Малуша не буде жоною Святослава. І щоб ти не підсилав до мене своїх людей.

Малко мовчав. Тільки побіліли закрайки його твердих уст.

— І ще хочу сказати, що можеш іти у свою землю і будеш там вільний. Не тримаю тебе тут.

Малко скрушно похитав головою.

— Але я і тут... вільний. Тут мої діти. І Київ — мій град по роду. Від батька свого Оскольда маю його.

— Твій? Але я тут володарка. Від убієнного тобою князя-мужа маю сю спадщину. І мої діти, а не твої, успадкують цю Країну Руси.

— Так, мовиш правду. Ти володарка в Києві. Але моєю милістю. Знай, бо я так вирішив.

— Ти вирішив? — вилиці княгининого обличчя побіліли, посіріли... Вона чує те, що десь відчувала в глибині душі і боялась вимовити. Адже якби Малко зробив у Києві заклич до киян, чи утримала б вона київський стіл?

— Не знаю ніякого Оскольда. Був тут Олег. Був князь Ігор. Усі про те відають.

— Так само відають і про Оскольда. Бережуть його могилу і довіку берегтимуть пам'ять про його державу. Олег-находник незаконно убив Оскольда. З поміччю бояр-ізрадців. Ти знаєш добре про це, княгине. Ти веле мудра повелителька і тому не велиш руйнувати його могилу. То слава руської землі.

— Тоді ж... чого ти не тікаєш з Києва? Чого чекаєш?

— Послухай мене, княгине. Ти вмієш слухати добрі поради,— він усміхнувся самими очима. Вони були, виявляється, темно-синіми, глибокими. Обличчя його ніби розправилось від зморщок, і від того він помолодів на добрий десяток літ. Але — на які поради він натякає? Вона ніколи нікого не слухала, точніше, всіх вислуховувала, а робила по-своєму. Втім, слухала вона колись Олега. І добре робила! За його порадою стала жоною не Малка, а Ігоря, а відтак і київською правителькою. Хоча — хтозна? — може, було б все інакше і... набагато краще... Вона мовчала. І те мовчання Малко сприйняв як її згоду слухати його далі.

— Отож... кияни хощуть зробити мене своїм князем. По закону. Збираються те зробити, коли ти і твої дружини та варяжини ізійдуть із Кисва. Але я сказав: старий єсмь. Нехай наші діти, які любляться, з'єднаються між собою і з'єднаються без крови наші країни. А ми з тобою будемо від того радіти, доживаючи свої літа.

— І вони що?

— Хто?

— Кияни.

— Вони зраділи цьому...

От де розгадка подільської сольби Житяни та Мальви!..

— А ти чого не хощеш бути князем? Дивно...

— Даремно не віриш мені. Якби хотів, давно утік би в свою землю. Відаєш, мої люди мене звільнили з Любеча. Водили у свою землю, а я повернувся до Києва.

— Не розумію тебе... Чому так робив?

— У моєму самотинному бутті в Любечі мені відкрилась нова істина життя, княгине. Людина є вільною, є володарем світу, коли вона перед собою чесна. Тоді вона перевертає навколо себе світ.

— І ти його перевернув? — мимовільно княгиня посміхнулась, оглядаючи його полотняний одяг і постоли.

— Як бачиш. Я тут, перед тобою, а не там.

— Не збагну...

— Найбільший подвиг людини — перемогти себе. Визнати свої провини, відкинути спокуси влади, жадання помсти і вознестись над подібними до себе.

— Чому ти так зробив? Навіщо тобі така перемога?

— Подивися навколо себе: у київській землі влада тримається силою бояр. Вони, бояри, бояться мене, що я заберу в них сваволю. А тебе терплять, бо ти слабка. Ти їх не чіпаєш — вони тебе терплять. Тепер твій час — ти знайшла рівновагу між собою і велеможцями Києва.

— Ти помиляєшся, Маломире. Я не рівновагу знайшла, я створила навколо себе нових велеможців, з простонароддя. Вони захищають себе від старих бояр і мене також.

— Це правда. Тут і є твоя мудрість, княгине. Але я знаю, що ні старі, ні нові боярове мене тут не підіпруть. Тому я мушу відмовитись від Києва, Повір, нелегко себе в цьому було переконати! Але я це зробив. В цьому мій подвиг, я думаю. Втім, його ніхто не побачив і не поцінував. Навіть ти. А я позбавив народ свій великого кровопролиття, подарував йому мирні літа.

Княгиня оніміла. Тож виходить, її мудрість тільки часткова... а все майже залежить від нього... І справді, що було б, коли б він згодився повернутись в Іскоростень, відбити деревську землю з-під влади Києва, а потім розпочати війну з Києвом, щоб самому сісти тут на отчий стіл? Може, й не переміг би, але скільки крови було б пролито!.. Таки ж і справді — він переміг себе... Своє владолюбство приніс у жертву мирному життю своїх людей. Краще поганий мир, ніж добра війна!..