Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Потоцький гидливо поморщився. Яка нетактовність. Це відомо й зрозуміло кожному, але є речі, про які голосно не говорять. У всіх випадках треба знайти пристойне гасло, під яким не соромно виступити шляхетному лицарству.

Патер Юстовський увесь час сидів край столу, уважно придивляючись і прислухаючись до всього. Гидливий рух Потоцького не уникнув його пильних очей, і коли магнат гнівно повів плечем, він тихенько нахилився до свого надто балакучого сусіда:

— Годі, шановний пане. Вельможний пан знов бажає щось сказати.

Але втихомирити сп'янілого бретера було нелегко.

— Я й кажу, — гудів Кособудський, як дзвін на сполох, — що це сміття сидить у нас, як скалки в очах. В моєму старостві вони порозплоджувалися, наче гриби-поганки після дощу. Ідеш, як ось тобі серед поля козацький хутір або хата. У нас самих не вистачає ріллі. Зганяєш з неї хлопів, переводиш на толоки, а та наволоч сидить собі на ланах [72] Лан — земельна міра, щось із тридцять гектарів; слово «лан» уживається, крім того, в значенні ріллі. та плює на шляхетські привілеї, ще й данин та чиншів не сплачує. А їхні пахолки та підсусідки, замість бути нашими хлопами й орати нам землю — працюють на своїх хлопських отаманів.

— Правильно, — загули голоси. — Молодець Кособудський. Влучив у саме око.

— Знищити їх.

— Зруйнувати вщент.

— Забрати в них ріллю разом із хлопами.

— Бо ж без хлопів нам аж ніяк не можна.

— Ще й ралом пройти по згарищу, як колись Тіт по вулицях Єрусалима, — вкинув один із ксьондзів.

— А так: це ж легше, ніж корчувати під ріллю ліси.

Потоцький зрозумів, що час заговорити, бо Кособудський вирве в нього пальму першенства. Він вийшов з-за столу й урочисто підвів руку.

І вмить ущухло все.

— Тому, — грізно підніс він голос, — я пропоную панству, як каже Цiцepoн, вичерпати до дна цю клоаку, «Hanc sentinam Rei Publikae exhaurire» [73] «Вичерпати цю клоаку республіки — тобто знищити до дна, — фраза з промови Ціцерона в римському сенаті проти Катіліни , і разом зо всім добровісним панством створити над ними суд божий.

— Віват! Віват! — підхопили пани.

Але Калиновський обурено знизав плечима і звернувся. до старого Собанського.

— Що за безглуздя! — заговорив він. — Знищувати старшину. Та це чортзна-що! Невже Стефан не розуміє, що тільки старшина тримає в шорах голоту. Не знищувати її треба, а приваблювати, обертати на свою двірську, хай і ненобілітовану шляхту, на своїх ланцюгових собак. Собанський ковтнув пінявого вина і, ховаючи в келиху усмішку, повільно відповів:

— Певно, що так, але хіба ж його тепер стримаєш? Скажіть йому слово: оскаженіє, кинеться на вас із шаблею, як на ворога. А завтра віч-на-віч він спочатку розкричиться, а потім згодиться з вами…

— Так, але хіба ж ви не бачите, що він задумав?

— Безглуздя! Авантюра! Чортзна-що! Але раджу вам не втручатися. Він нізащо не визнає прилюдно своєї помилки. Їдьмо краще додому, бо всі вони п'яні, і не час тут шукати доброго розуму.

А крики справді не вщухали.

— Геть козаків! — лунало під склепінням.

— Геть хлопських отаманів!

— Їдьмо по хлопів!

— По ріллю!

— Спалити їх кубла з усім їх гадючим кодлом, — пронизливо крикнув Ружинський, блідий від обурення й хмелю. — І Кропивницького разом із ними.

— І Горленка.

Почувши останній вигук, патер Юстовський підвів голову і насторожився.

— Стерти на порох, — повторив Потоцький. — Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки… Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський.

Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу.

— Вельможний пане, — схилився він перед Стефаном Потоцьким, що задоволено крутив вуса, — в ім'я господнє…

— Що каже пан ксьондз? — нахилив до нього вухо Потоцький.

— Вельможний пане. Вашими вустами глаголить пан буг, що повелів зруйнувати Содом і Гоморру, але боюся за праведного Лота, щоб він не постраждав разом із грішниками.

— Не розумію пана ксьондза. В чому річ? Тихше панове! — крикнув Потоцький на панів.

І вмить запанувала тиша.

— Отже, — повторив Потоцький, скосивши на Юстовського одне око.

— Я боюся, щоб вельможне панство, виливши свій справедливий гнів на тих єритиків, не загубило разом із ними одну безневинну душу, що допіру вийшла на шлях спасення. Я кажу про пана Горленка.

— Горленка?.. Того негідника.

— Розбійницького отамана й бунтівника! — обурився опасистий Пронський.