Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Охріме! Дівчата! Ховайтеся в хаті! — лунко крикнула вона дівчатам.

Вони миттю забралися в світлицю, де вже ховалася куховарка з дітьми. — Дідусю! Дідусю! Ідіть до нас! — кричав Юрасик. — Швидше.

Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкими прорізами для стріляння.

— Набивайте пістолі й мушкети! — крикнула вона старому.

Почувши небезпеку, старий ніби помолодшав. Швидко і спритно почав він набивати пістолі. Налякані дівчата ховалися по кутках, з жахом прислухаючись до стрілянини і п'яних вигуків шляхти, а пані Баличина кинулася до комірки з обома хлопчиками.

У комірці було темно, тільки місячне сяйво просочувалося крізь бузинове листя і падало у віконце під стелею. Віконце було вузьке. Доросла людина не могла в нього пролізти, але діти могли прослизнути, як вужі.

— Лізьте, тільки обережно, — пошепки наказала пані Баличина, — а потім проберіться під парканом до кущів і біжіть кущами до дуба. Сховайтеся в дупло. Ніхто вас там не знайде.

Вона беззвучно підняла раму, підсадила Юрасика і раптом схаменулася; — Стривайте. Одягніть сині жупанці, у білих сорочечках вас помітять… І не виходьте на місячне світло.

Юрасик тремтів з жаху й хвилювання. Це так нагадувало оповідання про Січ, про походи, про турків. Петрик мовчав, тільки в очах його застиг жах і мовчазний докір безглуздій жорстокості буття.

Пані Баличина стала на тапчан, визирнула з вікна. Тут було тихо й безпечно. Кучерява бузина кущилася аж під дах. Вітер шелестів листям, і діти могли непомітно спуститися додолу. Коли місяць сховався за хмаринку, вона обережно викинула мотузяну драбинку і, нашвидку поцілувавши хлопчиків, обережно підсадила їх у вікно, потім витягла драбинку і замкнула віконницю. Дітей було врятовано. Нікому не спаде на думку шукати їх у дуплі старого дуба. Яке щастя, що саме сьогодні знайшли вони таку чудову схованку!

Але пани не дрімали. Пропустивши худобу, вони щільніш оточили хутір і, замість смолоскипів, підпалили ожеред соломи за током. Кілька п'яних панів гупало в двері важкими чобітьми.

— Виходь, хлопське кодло! — кричали п'яні голоси. — Ми нічого вам не вдіємо, тільки здеремо шкуру на чоботи і розтлумачимо дівчатам, що таке панське кохання.

Замість відповіді, Андрій і пані Баличина взяли мушкети й, влучно націлившись, вистрелили. Двоє панів покотилися з ганку.

— Набивайте, дідусю! Мерщій! — крикнула пані Баличина, хапаючи другий мушкет.

Та Охріма не треба було підганяти. Швидко забивав він кулі, насипав пороху, закладав губку.

Пани рубали двері сокирами, вибивали чимось важким, від чого весь будинок здригався аж до підвалин. Андрій і пані Баличина відстрелювалися. Це була безнадійна, безпорадна боротьба, де ніхто не чекав порятунку або хоча б допомоги. Червоний відблиск пожежі забарвив баканом прорізи у віконницях, і на тлі заграви вороги видавалися силуетами, вирізаними з чорного оксамиту. Це полегшувало брати ціль. Методично спускали вони цингелі, і кожного разу влучні кулі виводили з бою когось із. ворогів.

— Запалюйте дах, — лютував Потоцький, забувши про обережність. — Викуримо їх огнем. Смерть у вогні… Патер Юстовський може радіти. Всемогутнє полум'я довершить перемогу над схизмою.

— Діду Охріме, набивайте! — кричала пані Баличина, намацуючи дулом нову жертву.

— «А діти?» — раптом стиснулося серце.

Проте глибоке почуття підказувало: діти врятовані. Інакше кати-магнати привели б їх під вікна і замучили б їх під вікнами, замучили б перед материними очима.

Хлопчики справді щасливо дісталися дуба і заховалися в дуплі.

У садку був гострий передранковий холод. Згасали зорі. І вони дрижали від холоду й жаху, прислухаючись до стрілянини й вигуків сп'янілої шляхти.

Аж ось двері піддалися, і натовп розлютованих панів линув у них, давлячи й штовхаючи один одного. Тут зустрів їх Андрій із шаблею. Тісно було в сінях, але темрява допомагала йому. Він бачив панів на тлі заграви, а сам лишався невидимий.

Дзвеніли леза, розсипаючи іскри. Андрій добре фехтував. Недурно був він три роки Баличиним джурою дома і на Січі. Але сили були надто нерівні. І коли запалав дах від клуні, підпалений знадвору, і яскраве світло освітило сіни, він зрозумів, що порятунку немає. Дивний спокій охопив його, і сили неначе потроїлися. Треба було якнайдорожче продати їм своє життя. Три трупи на порозі заважали панам. Вони відтягли їх убік, і місце звільнилося.