Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт.

— Та воно так, але все ж певніше…

— Ну, добре, мовчи вже, — сердився старий і бурчав під ніс. Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати.

Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав:

Орися гралась на порозі «в городи»: втикала в землю маленькі гілочки, поливала їх водою, полола, підв'язувала. А мати палила в печі — пекти бублики. Гоготів золотий, огненний кущ, бігли в комин гнучкі, жовтогарячі стрічки, розжарюючи цеглу. А за чотирикутником дверей палав сонячний південь. Як кораблі, пливли небом хмари, напнувши білі груди. Повітря дихало сонячним жаром, і таким же жаром дихала в спину старому розжарена паща печі, коли зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло.

Старий підвів очі. На порозі стояла людина років на п'ятдесят, повновида, з м'язистими руками, червоним обличчям і короткою шиєю. Шкіряний фартух поверх безрукавки з синьої саржі, перехоплений ремінцем, сорочка з засуканими рукавами й застромлений за пояс молоток, — усе виявляло в ньому ремісника.

Кілька хвилин мовчки дивився він на старого, потім спитав з виразною польською вимовою:

— Хто ти є і як твоє ім'я?

Мотря обернулася й перелякано та збентежено вклонилася.

— День добрий, пане цехмістре. Це наш дідусь, батько Денисів.

Дід виплюнув на долоню цвяшки, підвівся з місця, витер спітніле чоло з оселедцем, перехопленим ремінцем.

— Здоров, пане цехмістре. Заходь, сідай, будь гостем. А звуть мене Омелько Зименюк. Свекром їй доводжуся, — кивнув він на Мотрю.

Цехмістер вайлувато скинув капелюх і переступив поріг.

Мотря метушливо обтерла фартухом лаву й підсунула її цехмістрові, а Омелько знову взявся до роботи.

— Як ся маєте, пане цехмістре? — упадала біля нього Мотря, передчуваючи щось недобре.

— Живемо, — хрипкуватим басом відповів Гжебцевич. — А ось дивуюся я з тебе, пані майстрова, чому ти не заявила до цеху про майстерню. Здається, знаєш наші звичаї.

— Та хіба ж це майстерня, пане цехмістре? — злякано белькотіла Мотря.

Від хвилювання в неї трусилися руки, і вона ховала їх під фартухом.

— А за яким правом втручаєшся ти в наші справи, пане цехмістре? — заговорив дід Омелько, відсуваючи невістку.

— А за таким, що цех не дозволяє тобі робити. Немає місця в Львові партачам [75] Партач — ремісник, що не належав до професійної організації — цеху. Цехові розповсюджували думку, що партачі погано працюють, щоб позбавити їх замовців; згодом слово набуло значення «той, що погано робить», як його уживають і зараз. .

З обурення дід Омелько мало не випустив чобота.

— Ось як, — заговорив він, тремтячи від образи й гніву.

— Отже, бідній людині треба красти, якщо вона не в цеху? Денис був майстром, і йому можна було робити; батькові, що навчив його шевцювати, не можна? Нема такого закону, щоб старому вмирати з голоду під тином. І плювати мені на ваш цех, коли так.

Цехмістрова шия стала червоно-синя. Він звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців, і сміливе слово старого козака потьмарило світ в його очах. Він підвівся, нахилив голову, як бик, готовий узяти на роги непокірного, і, зловісно блискаючи очима, відкарбував:

— Як собі знаєш. Тільки цех двічі не повторює. Забирайся геть із Львова на двадцять миль, бо буде тобі зле. А вам, пані майстрова, соромно переховувати в себе партача. Про це ми ще поговоримо з вами в цеху.

І рвучко, насунувши капелюх, ступив через високий поріг. Дід Омелько захлинувся з обурення. Худорлявий, кволий, дрижав він усім тілом і, схопивши недошитий чобіт, кинув. його навздогін цехмістрові.

— Ах ти ж, бугаю товстомордий! Та що це за життя таке настало? На землі не сиди, бо земля панська. Робити не смій, бо пани цехмістри не дозволяють. Та був би я молодший, схопив би я шаблю та пішов би вас рубати й трощити разом із панами та ксьондзами, упирі нещасні.

— Ой, казала ж я вам, дідусю, — стогнала з розпачу Мотря. — Пропали ми тепер з Орисенькою.

— Та замовчи, дурна. І піду. І доведу своє право. Чого виєш, як собака над мерцем!

Довго ще плював і бурчав старий, довго схлипувала Мотря, вигрібаючи жар з печі і засовуючи в піч дошки з бубликами.