Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Потоцький недовірливо всміхнувся.

— Зле ви його знаєте, панове. Хлоп — як вовк. Скільки не годуй — його до лісу тягне. Треба їм призначити надійного та відважного лицаря з залізною волею і рукою. Треба змусити їх, живучи в наших маєтках, скорятися нам, як личить хлопам, або забиратися на чотири вітри. Але для цього Жолкевський надто старий і нерішучий.

— А що ж діяти? — розпалився Калиновський. — Невже всі наші постанови — фікція, мильна бульбашка?

Потоцький насмішкувато знизав плечима.

Пан коронний гетьман сам брав участь у комісії, але козаки подали на сойм протест: тоді пан коронний гетьман відпустив одного з козацьких представників на Січ з відповіддю, а інших затримав, як заручників.

Калиновський хотів щось сказати, але в цю мить ударили урочистий марш. Сановитий шафар із двома челядниками в барвах з гербами Потоцького розчинили двері до їдальні.

— Прошу дорогих гостей до столу, — змінив тему Потоцький. — По обіді поговоримо, а поки що — nune est bibendum ае edenbum [66] Настав час пиячити і їсти — перекручені слова з оди Горація (лат.) .

З чемним уклоном Потоцький запропонував руку княгині Пронській, як старішій з паній. Валентин Калиновський повів Агнесу Конецпольську, і пари довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам'яніли двома монументами стрункі челядники у барвах Потоцького.

Гриміла музика. Срібні й мідні голоси сурм лунали під склепінням двосвітової їдальні, оздобленої портретами предків Потоцького. А в глибині блищав сріблом і золотом грузький вівтар креденця.

Четверо шляхтичів зустріли гостей біля входу. Двоє тримали великі срібні миски, а двоє — високі глеки з водою, до якої примішали східних пахощів. Магнати вмили руки, і ту ж мить шляхтичів з миска ми й глеками змінили інші, з сніжно-білими рушниками, метрів по чотири завдожки.

І тільки тоді Потоцький запросив гостей до столу. Челядники й шафар указували кожному гостеві місце за станом і за багатством його. Коли гості розташувалися за столами й ніжно заспівали скрипки на хорах, у дверях з'явилася урочиста процесія челядників з блюдами. Перш за все подали великі підливними з чотирма підливами: червоною — з вишні, жовтою — з шафрану, чорною — з чорносливу і сірою — з вареної протертої цибулі, так званої гонщі, без якої в Польщі не обходиться жодний бенкет. Потім з'явилися глибокі блюда вареного м'яса, нарізаного великими і малими скибками — на кожен смак і апетит. Юшок тоді не подавали, але кожне м'ясо плавало в бульйоні, в якому воно варилося. М'ясні паштети та пироги стояли гірками на столі, нарізані і оздоблені квітами.

Зголоднілі гості накинулися на їжу. Ніжно співали скрипки польські народні мотиви, волоські та угорські пісні. Дзвеніло срібло, тріщали розгризувані кістки, шелестів шовк, бриніли ножі, шаблі та остроги пишного панства.

— Яка тут розкіш, — зітхнула молоденька панна в блакитному береті на кучерях кольору стиглого жита. — Я гадаю, що в раю, в пана бога, не краще, як у цьому палаці.

— О так, прекрасна панно, — підхопив молоденький угорський поручик з війська Потоцького, підсуваючи своїй дамі підливник з шафрановою підливою. — Уявіть собі, що років десять тому тут була пустеля, де блукали тури та вепри.

— Жах. І ось…

— …з'явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней, і все, чого забажається моїй прекрасній панні.

— Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам.

Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах.

— Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам'янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли б зібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська. Коли б витягти ключем усі вози із збіжжям які щороку виряджає він до Німеччини, ця валка розтяглася б від Кам'янця до Любліна, і коли б її перші вози в'їжджали до Гданська, останні ще стояли б у Житомирі, а з меду, що збирають для нього працьовиті бджоли, можна було б щороку виповнити став з півмилі завдовжки і кроків з двісті завширшки.