Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Нєх жиє! — гаркнули сотні мужніх голосів.

— Нєх жиє! — відгукнулися гості з тераси.

І могутньою хвилею пролунало на дворі:

— Нєх жиє!

Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келих йому і келих гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького.

І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп'яття, два крісла й книгу з конституціями шляхетських привілеїв.

— Що це він замислив? — здивовано перезиралися гості.

— Невже конфедерацію?

— Не може бути. Вони з королем перші приятелі. Кажуть, нібито його наїзд на Молдавію був зроблений з королівської згоди і сам пан круль витратив чимало власних грошей, щоб викупити його з полону.

— Так, але така церемонія…

Поява Потоцького урвала розмови. Він ішов з улюбленим прокуратором [68] Прокуратор — адвокат-юрист, не професійний оборонець на суді. відомим крючкодером, що не раз виплутував грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом.

За Потоцьким посунула п'яненька шляхта, що обідала на дворі й на ганку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono рubliсо [69] Задля громадського блага (лат.) .

Оглушні крики «віват» загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ганку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром.

Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків.

— Справа йде про злоту вольність шляхетську, — почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. — Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров'ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню.

— Про що це він? — здивовано зашипіли напівголосно гості.

— Я маю на оці, - вів далі Потоцький, — нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vох рорulі — vox Dei [70] Голос народу — голос божий (лат.) — каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських бунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію.

А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт [71] Дезуніт — той, хто не прийняв унії, тобто православний. В устах католиків того часу слово набувало образливого відтінку. Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, — якою іронією бринить це слово в устах єретиків, — і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов'язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару.

— Оце правда!

— Слушно сказано!

— Так. Справді так, — вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. — Де не сунеш — скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська — старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ — знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів.