Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Та я й сам уже мрію про свій куток, — задумливо проказав Сагайдачний. — Обридли походи.

— А скільки в тебе хлопів?

— Вистачить… Та хіба я їх усіх знаю. — Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.

— Та як же воно так? Та хіба ж так можна? — обурився Повчанський. — Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?

— Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.

— А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, — обурився Повчанський. — Чуєш стара? Чуєш, Настю… Та де ж таке чуване в світі?

Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

— Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву — ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, — тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, — зиркнув він у Настин бік. — Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев'ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: ї король, і хлопи, і пани, — блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку.

— А тепер вип'ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.

— І щоб жили ви з Настею, як голуб'ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, — засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.

— Та не плачте ж, мамуню, — кинулася до неї Настя. — Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.

— Е, доню. Що мені від цієї Горпини… Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.

— Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало — знов до нас прийшли, — обурено пояснив Повчанський. — Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти».

Сагайдачний здивовано підвів очі.

— Он як… А я гадав, що вони ваші родичі.

— Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.

— А Корж звідки взявся?

— Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.

— Тихше, ось і вони, — урвала стара і звернулась до Горпини. — Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?

— Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів… Самий степ. та небо.

Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.

— Ну, я піду, — схопився раптом старий. — Подивлюся, що там ця сволота робить.

І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.

Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича [64] Дідич — землевласник. . Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.

Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.