Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився:

— Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.

Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.

— Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов.

— Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко?

Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки [61] Мекка — арабське місто, де поховано мусульманського пророка Магомета і куди магометани ходять на прощу. , побожно загорнув свій старенький намазлик [62] Намазлик — килимок, який мусульмани підстелюють під себе під час молитви. Мінарети — вежі мусульманської церкви, так званої мечеті. Аллах — бог, мулла — мусульманський піп. і відповів не одразу.

— Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа [63] Кет-худа — взагалі означає хазяїн, а в татарському селі — сільського старосту. . Годує сито, не б'є. Сорочку дає. На що скаржитися?

— Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?

Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:

— Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?

Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти.

Хлопці зареготали.

— Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.

— Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.

— Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що?

— А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.

І раптом спинився:

— Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.

— А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.

— Та нащо ж ви їх йому віддали?

— Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш…

Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.

— Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси.

— Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.

— Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.

Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.

— Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він.

— Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки.

Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.

— Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, — рішуче відрізав Тимко.

І Максим підтакнув.

— Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі…

— Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, — знизав плечима Повчанський. — Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам…