Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

Почали тоді святі отці наполягати на хлопів, подвоювати панщину та данини, а ще більше дбати про наші грішні душі. Вимагали, щоб ми не пропускали жодної відправи. А не підеш до церкви — буде тобі таке; що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби, ще й п'ятдесят разів оченаша прочитай і навколішки три години постій, щоб їм луснути.

Жив я на селі під монастирською брамою. І кохалися ми з Христею, ковалевою дочкою. Сидимо вночі якось навесні біля хати… Яблуні квітнуть, соловейко тьохкає. А ніч темна, хмарна. Аж ось, бачу, хтось пробирається попід тинами. Наче злодій. Злякалася Христя, кинулася до хати, а я — в бур'яни. Придивляюся, аж це чернець з якоюсь черницею несуть щось тихенько та обережненько. Я — за ними. Вони до колодязя, поклали щось у цебер та опускають журавель. Потім витягли цебер, воду вилляли та й пішли. Та так тихенько, крадькома.

Я до хлопців.

«Так, мовляв, і так. Заховали вони щось у криницю». Хлопці й зацікавилися.

«А нумо подивімося!».

Спустили цебер раз — нічого. Спустили вдруге. За дев'ятим разом захопили щось, витягли, а в цебрі ікона та якась лядунка. Розкрили ми її, - то шовкова хустка, де вигаптувано, що цю ікону дарує нашому монастиреві сама божа матір за святе життя наших ченців і що вона зцілятиме всіх хворих, що з вірою та чистим серцем наближатимуться до неї.

Ми мало не луснули з реготу.

«Ах ви, ледарі, пройдисвіти! Ще й святих удаєте. Ну, заждіть».

Заховали ми ікону з лядункою і пішли спати. А на ранок свято. Микола весняний. Пішли до церкви… Поспішаємо, щоб не спізнитися, бо довелося б два гроші «на будування нової церкви» платити. Народу сила. Всі околишні села тут. Стоїмо. Аж ось виходить сам отець архімандрит, такий нібито схвильований та зворушений, аж очі собі витирає хусточкою.

«Чада мої, паства моя вірна, — каже, — зараз отець Мефодій розповів, що сьогодні вночі з'явилася до нього пречиста богородиця і сказала: «Благословення моє на вашій святій оселі. Шукайте в колодязі край села. Дам я вам ознаку своєї милості, і хай буде це місце святе місцем молитви». Підемо, чада мої вірні, до колодязя, як наказала нам матір пречиста».

Баби, звісно, заплакали, заойкали. І звідки в них ті сльози беруться… Узяли корогви, ікони. Рушили. А я з товаришами — анічичирк. Перезираємось та посміхаємось у вуса. Ось і колодязь. Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити. Спустили цебер.

Раз. Два. Три. Нема ікони. Почали вони перешіптуватися, зазирати до колодязя. Плечима знизують. Знов спустили цебер. Витягають саму воду. Почали нею кропити прочан. А вони, як, вівці, пруть з усіх боків до криниці. Тут я і підморгнув товаришам, проштовхався наперед та й кажу голосно, щоб усім чути було:

«Благослови, отче святий, сказати, що й мені пречиста свою волю днесь уночі об'явила».

Перезирнулися ченці, а народ аж пре на мене з усіх боків. Старі бабусі-святенниці вже й плачуть. Стою я собі смирненько, очі догори, ніби сам святий. Руки склав на грудях, як перед причастям. От як на іконах малюють.

Подивився на мене архімандрит та й каже:

«Кажи, чадо моє вірне, бо велика днесь милость виявилася до нашої оселі. І хай усі слухають слово твоє, бо й колись устами бідних галілейських рибалок промовляв Господь людству».

Я й почав. Усе виказав: і як ченця з черничкою помітив, і як вони ікону в криницю вкинули, і як ми її витягли. А товариші і ту ікону показують з лядункою і додають: «І написано ось тут на іконі, що її в Лаврі Печерській намальовано торік».

А якась жінка як заверещить: «Матінко, та це ж сестра Агата гаптувала».

Що тут сталося. Кинулися на нас ченці.

«Анафема, — кричать. — Не слухайте, чада наші вірні, бо це католики, це папежники кляті його підкупили дурити вам голови».

Вхопили вони мене, намагаються рот мені зав'язати. Вони — за мене, товариші — за ченців, а натовп з переляку — врозтіч. Зв'язали вони мене, кинули додолу. Пручаюся я, а вони волають:

«Дивіться, добрі люди, як його чорти корчать». Замкнули мене до льодовні. Тільки помітили кляті, з ким я був, і того ж дня, коли один з моїх товаришів проходив повз нову церкву; що стояла ще в риштуванні, впала йому на голову цеглина. Так він і помер, не ойкнувши; а другий поїв каші та за чверть години й сконав. Отруїли, кляті, та потім і кажуть, що бог скарав богохульників. А мене, як біснуватого, до клітки потім засадили, не знаючи, яку мені кару вигадати, та спасибі Христі: вкинула вона мені до клітки рискаля, підкопав я вночі стінку та й yтік.