Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Як знаєш, батьку, не даси сорочок — не вийдемо на косовицю, — разом загомоніли парубки. — Ми їх заробили — нам їх і носити.

— Ось і маєте, — Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. — Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід.

— Це вже не твій клопіт. Проп'ємо — тобі ж корисніше.

— Оце так, — зареготав Терешко. — Бо твоя ж горілка в шинку.

— Що-а? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? — прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: — Ось і бажай людям добра… Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали… Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину… На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони — аби тільки пиячити…

Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання:

— Ну й молодь тепер пішла… Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки… Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться — і нема її… Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою.

— Але парубки були незламні…

— Давай, батьку, разом і чоботи, — урвав його Тимко. — Тра нам підківки на підбори набити.

— Та що ти, хлопче, з глузду з'їхав? Чоботи на косовицю… Поїдете на ярмарок до Канева, тоді й дам.

Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори.

— Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? — кинувся навздогін Повчанський. — Кинь, стерво, чоботи! — раптом завищав він пронизливо й люто. — Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво!

— Сам мовчи, старий чорт! Не твоє беремо, своє чесно зароблене, — спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. — Не всі такі дурні, як Максим, щоб задля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі.

— Не завжди в ярмі держатимеш.

— Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку!

— А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький!

— Не свій брат, а старшина, — напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків.

Повчанський зовсім розлютував. Він тупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака.

— Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, урвав нарешті Тимко.

І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми.

Сагайдачний увесь час стояв на ганку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському.

— Заспокойтеся батьку, — сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. — Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви.

— Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. — захлинався старий. — Лаятися вміють, а працювати — ні.

— Та заспокойтеся, кажу, — Чи варт… Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, — стиснув він засмаглий на сонці кулак.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — скорботно зітхнув Повчанський. — Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі.

Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати: Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки:

— Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.

— Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.

— Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?.

— А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу — в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.

— Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя — не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.