Зiнаїда Тулуб - Людолови. Том 2

Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.

Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб'ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум'я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде cмyxaтoго звіра в лісі, чи багато наб'ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів…

Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну «вогняну воду» і зброю, що виригає грім та вогонь.

А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підноситься до верхів'їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м'яко лине в засніжену рівнину Русі.

Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом'яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й «государеві холопи». Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли — так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка.

Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж [371] Правеж — стягування податку, коли неплатника прив'язували до стовпа і шмагали батогами, аж поки він не сплатить належного. государевих шафарів.

Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.

Тільки ось у приказній ізбі блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу «удалих станичників-розбійників», як співається в піснях, — вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних [372] Губа — округа. Губний староста — окружний староста. та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після «смутного часу». Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр'єва [373] Юр'їв день — день по закінченні сільськогосподарського року, коли селяни мали право переселюватися від одного поміщика до іншого, шукаючи кращих умов. Борис Годунов, що царював від 1598 до1605 року, заборонив цей перехід селянам і тим самим остаточно покріпачив їх. дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.

І ловлять їх стрільці та приказні ярижки [374] Ярижка — урядовець. , судять шем'якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять по в’язницях та ямах, аж поки закопають, десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками — не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.

А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та дєньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап'яни — хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.

А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун. Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана…

І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки… По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.